— Поглянь, я гарна?
— Надзвичайно!
— Мене зараз будуть сватати. Жених приїхав.
Олесь навіть підвівся з ліжка. Та Мері засміялася.
— Не вір жодному слову, яке почуєш.
— Чому?
— Так треба.
— Невже ти підеш заміж? А втім…
— Говори — що втім?..
— Ну, а чому б тобі справді не вийти заміж? Адже жених є?
Мері засміялася. Голосно, радісно, весело. Вона сміялася і аж згиналася від того сміху.
— Ой, не можу! Жених? Ти почуєш, як він патякатиме. Та шкода, що не побачиш його. Старий і гидкий пузань.
— Ну, то навіщо тобі за нього йти? Така дівчина знайде собі гарного хлопця.
— Ой, не можу. Упаду я зараз і не встану. Невже ти повірив, що я заміж піду? Ні. Водитиму його за носа. Тато хоче того. Він винен йому десять тисяч доларів.
— І тебе продає?
— Дурненький ти. Тато просить, щоб я погодилася, але лише через півроку. А до того часу він віддасть борг і ми…
Мері не закінчила — почула, що до кімнати вже зайшов Морісон, махнула Олесеві рукою і швидко пішла.
Коли ж зайшла до кімнати, Морісон захоплено сплеснув руками:
— О-о-о, чарівна ти моя! Прекрасна міс Мері! Пробач мені, Джоне, але коли ти й далі триматимеш цю дику квітку на острові, вона зів'яне і ніколи більше не розквітне.
— Ти добре базікаєш, містер Морісон. Язик у тебе причеплений надійно. Та сьогодні побережи його. А зараз прошу до столу.
Виявляється, доки Мері одягалася, батько поставив на стіл сир, холодну телятину й пляшку віскі.
— Зачекайте. Ми сьогодні влаштуємо справжній бенкет. — Морісон витяг портативний передавач і гукнув у нього: — Люкс, Люкс, ти мене чуєш? Прийом. Так. Добре. Тоді слухай уважно: візьміть обидва ящики на палубі і тягніть їх сюди. Негайно.
Коли Морісон склав свою рацію, Джон раптом запитав:
— Як здоров'я? Чи не хворіли, бува?
— Не турбуйся про мене. Я міцний, як скеля. — Потім Морісон звернувся до Мері: —У мене нова яхта. Бачила? Я поки що кажу «у мене», а насправді хотів би сказати «у нас із тобою». Ти мене зрозуміла? Білл, побіжи, будь ласка, до берега і вкажи матросам найкоротшу дорогу до хати. А то вони блукатимуть там до ночі. А ми тим часом умиратимемо з голоду й спраги.
Настала коротенька пауза. Взагалі ж, там, де з'являється Морісон, ніколи ніяких пауз не буває. Цей опецькуватий чоловічок знає ціну словам. Особливо тим, які він вимовляє.
Коли зник з кімнати Білл, Морісон, поглядаючи на Джона, почав:
— Гадаю, ти розповів міс Мері про нашу останню розмову? Якщо ні, то я зараз сам усе як слід, детально їй скажу.
Морісон підніс голову догори, пройшовся з кутка в куток і повів далі:
— Міс Мері, я хочу мати тебе за дружину. Сьогодні ти мусиш мені відповісти. Додам: звичайно, всі борги твого тата будуть одразу ліквідовані. Цей острів я, на жаль, не зможу подарувати тобі. Він проклятий богом і людьми. Занадто багато загинуло людей на ньому. Адже тут ще може з'явитися страшний привид. Ні, я не дозволю тобі тут жити. Ти житимеш на великій землі. Матимеш машину, віллу, яхту, а схочеш — то й літак. Одягатимешся у найкращих модельєрів Парижа. Я дозволю тобі їздити туди двічі на рік. Згодна?
Мері стиха відповіла:
— Тато мені натякав, але…
— Ніяких але!
— Таж не минув ще строк трауру по матері. Я не можу порушити свого слова, яке дала богові!
Морісона спантеличили ці слова. Він підхопився на ноги і забігав з кутка в куток — занадто сопів, хтозна-навіщо махав руками.
— Коли минає строк?
— Через півроку.
— Півроку… подумати тільки! Цілих півроку чекати. А ти не можеш відбувати той траур у мене в будинку? Хіба богові не однаково?
— Не можу. Я мушу бути біля могили.
Морісон розвів руки. На його широкому обличчі з маленькими оченятами майнуло розчарування і навіть сум. Він зітхнув і запитав:
— Гаразд, але ти не сказала, що буде через півроку. Чи тоді ти погодишся?
Мері засміялася і, кокетуючи, глянула у вічі Морісонові:
— Ну, а коли я скажу, то ви одразу повірите жіночому слову? Ви ж, здається, чималенько прожили на світі і знаєте, кому і коли треба вірити.
— Чималенько? Ти вважаєш, якихось п'ятдесят років — це вже чималенько?
— Це удвічі більше, ніж прожила я. Ви вже одружувалися, чи не так?
— О, звичайно, звичайно. До чого ти ведеш?
— І не один раз, правда?
— Не один. Це вірно.
— Усім тим жінкам ви казали ті ж слова, що й мені?
Морісон не чекав такого повороту в розмові. Трохи розгубився. Глянув на Джона, який сидів і, здається, зовсім не прислухався, що говорить його дочка.