— Мила моя міс Мері, ти про одно забула: на твоєму боці зараз неперевершена сила. Ту силу називають молодістю. Ось чому все, що я тобі кажу, набирає іншого вмісту. Ти остання моя дружина. Більше ніколи не буде іншої. Це я можу тобі твердо сказати. Ну, і ще додам: вся спадщина буде твоєю. Ти проживеш довше, ніж я. Потім виїдеш до Штатів і житимеш, мов та королева. Отже, маєш мені відверто все сказати.
— А хіба не краще буде, коли ми цю розмову продовжимо через півроку? — запитала Мері.
Морісон безнадійно махнув рукою.
— Гаразд. Але я можу сподіватися на твою згоду?
— Звичайно! Я також сподіватимуся на краще…
Морісон нараз якось боком підскочив до Мері, схилив голову і сказав:
— О-о, чудесно. Я надзвичайно щасливий. Дай мені руку, міс Мері.
Мері стало соромно. Вона ввесь час думала, що розмову чує Олесь.
Як він думає про неї?
— О, твоя ручка чудесна і ніжна! — Морісон припав до неї масними губами, потім натяг Мері на палець обручку з великим діамантом. — Це тобі на згадку про той день, коли ти зробила мене щасливим. Щоранку дивися на обручку і пам'ятай про своє слово.
Морісон ще довго хизувався б перед дівчиною, розповідав би їй, яка вона гарна, але до кімнати вбіг Фред. Його сухе, жовте обличчя засяяло. Наблизившись до Морісона, запитав:
— Привезли? Я так чекаю на вас, дорогий містере Морісон. Привезли?
— Авжеж.
— Давайте! Швидше давайте! Я вже цілий тиждень страждаю!
Фред пильно слідкував за рукою Морісона, яка опустилася до бічної кишені піджака. Але раптом рука зупинилася. Морісон звернувся до Мері:
— Дозволь нам вийти. У мене до Фреда, як ти знаєш, завжди є справа особиста.
Мері байдуже кивнула головою, а Джон підозріло насупився. Що це за секрети такі у тих двох? Доки він на цьому острові господар — не терпітиме секретів та змов.
Вони йшли понад кручею — худий і тонкий Фред з хижим обличчям і товстун Морісон, який вважав, що він сіє на землі лише добро. Та ніхто ніколи не бачив, щоб та сівба дала врожай.
— Не мучте мене. Я вже натерпівся. Прошу вас…
— Гаразд. Візьми. Та привчайся вживати помірно…
Фред жадібно вхопив пакетик, розгорнув і вкинув до рота одну таблетку.
— Ну, розповідай, що тут відбувається? — Він глянув на годинник. Наркотик почне діяти через п'ять хвилин. Тому можна ще про дещо довідатися від цього типа.
— У нас є новина. Хвилі викинули на берег російського моряка. Він зараз перебуває в кімнаті Мері. Напевне, комуніст. Джон наполягає, аби ви забрали того матроса і передали посольству. Але Мері не бажає відпускати.
Морісон остовпів. Справді дивно. Джон йому й слова не сказав. Глипнув на Фреда — чи той, бува, не марить? Ні. Ще ніби при своєму розумі.
— Оце так…
— І головне, Мері наказала, щоб вам не говорити. Мені наказала і Джонові. Між іншим, я вмовляв Джона, щоб покінчити з цим комуністом ще на березі. Не послухався. Дочки боїться. Взагалі, Мері вже командує на острові. Що забажає, те ми й робимо.
Морісон знову здивовано зиркнув на Фреда. Наркотик ще ніби не набрав сили.
— Як же нам бути? — запитав Морісон.
— Це вже вам про те думати-гадати. Мушу додати, що юнак той добре знає нашу мову. Прошу вас — заберіть мене звідси. Більше я вам не слуга.
— Чому?
— Мері нахваляється повідомити поліцію, що я переховуюся тут. І вона це зробить.
— Зачекай трохи. Хай ще й цей юнак покопає…
— Цей комуніст здоровезний і міцний. Навіть Джонова піжама на нього малувата. Але, може, й справді хай покопає. Може, натрапить на скарб?
— А ви й досі нічого не знайшли?
— Нічогісінько. Я вже не вірю в те, що тут є скарб. Чи не вигадка це? Старий біситься. Змушує мене копати нарівні з собою. А хіба в мене сила є?
— Не скигли. Копай. А ще краще — змусиш того юнака взятися за лопату. Отже, я нічогісінько не знаю про російського матроса. Це ти зарубай собі на носі. Тобі ж лишаю ось цей портативний радіопередавач. Коли щось станеться важливе — негайно сповіщай.
Морісон ще хотів запитати, чи гарний на обличчі той юнак. Чи не закохається часом у нього Мері? Але очі у Фреда почали соловіти, він трохи навіть похитувався. Дивиться вже скляним поглядом. Потім раптово ліг на каміння і застиг. Морісон презирливо глянув на Фреда й пішов собі геть.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Доки Морісон розмовляв з Фредом, матроси доставили до будинку ящики з віскі та закусками. Мері додала до цього ще й свої страви, і стіл набрав чудесного вигляду. Коли Морісон зайшов до кімнати, то аж руками сплеснув: любив добре попоїсти і вважав, що лікарі глибоко помиляються, домагаючись, аби стримувати свій апетит.