— Хіба людина може бути такою жорстокою? — вигукнула Мері.
— Може. Але ніхто, звичайно, не повірив Гаррі. Адже привид тоді зник з будинку, і хоч як його шукав Гаррі — знайти не зміг. Потім привид не приходив сюди багато років. Мабуть, тому й з'явився до мене Джон і взяв цей острів у оренду за безцінь. Здається, більше привид не був тут.
— Був, — прошепотів Білл.
— Це трапилося, коли наша мама хворіла. Вона десь знайшла шовкові мотузочки. Привид розсердився і одного разу прийшов до неї. Але він її не душив. Мама лише страшенно злякалася і зовсім перестала розмовляти, — сказала Мері.
— А щоб привид більше не з'являвся, біля постелі в мами весь час чергував тато. Він навіть нас не допускав до неї.
— Годі! — вдарив велетенським кулаком по столу Джон. — Набридло слухати. Годі, кажу!
Але Мері байдуже махнула рукою в бік батька і сказала:
— Перед смертю мама раптом вимовила: «То був він». А хто ж саме був? Про кого вона говорила? Так ми з братом і не знаємо. І ніколи тепер не взнаємо…
Пауза затяглася надовго. Її порушив Морісон:
— Отже, містере Джон, коли ти не віриш, що привид справді вештався на цьому острові, я тебе таки познайомлю з Гаррі.
— На біса він мені потрібний, — вимовив Джон, — ще негритосів тут не вистачало.
— Тату, тату, — вихопився Білл, — а давай пошукаємо привида. Може, він десь причаївся на острові й живе тут? Давай його пошукаємо і знищимо.
Джон поглянув на сина спідлоба і сказав:
— Не вигадуй. Немає тут привида… Зник уже давно.
— Ні, привиди так не зникають. Вони живуть тисячі років, — сказала Мері.
Морісон засміявся. Його черевце весело застрибало.
— Вони, мабуть, змінюють місце проживання. Коли б того привида хтось раніше добре струсонув, він давно б зник з острова. Хай йому лихо — від нього я зазнав чимало збитків. За безцінок здав острів тобі, містере Джоне, бо ніхто не хотів тут поселятися. А ти за п'ятнадцять років не сплатив мені й цента.
— То я тепер ніколи не стрінуся з привидом? — не міг заспокоїтися Білл.
— Ні, не зустрінешся. І маєш щастя, хлопче, — сказав Морісон. — Мене, між іншим, дивує одна обставина. В останній рік війни в Німеччині на болоті було знайдено офіцера вермахту, задушеного шовковою шворкою з парашута. Як можна пояснити це? Хіба тільки випадковістю? А втім, краще не згадувати про ті часи. — Морісон підвівся з-за столу, пройшов з кутка в куток, зупинився проти Мері й сказав: — Ну, моя мила дівчинко, надійшов час прощатися. Ох, як мені не хочеться полишати ваш дім. Повір, коли б не термінові справи, охоче пожив би з вами з тиждень. Та не можу. У нас, бізнесменів, кожна хвилина на рахунку. Пробачте, що наговорив проти ночі багато страшного. Білл, напевне, не спатиме. Буду вирушати.
З-за столу підвелися всі, окрім Джона. Він сидів і дивився порожніми очима кудись у простір. Здавалося, Джон не помічав нікого у цій кімнаті. Напевне, важкі спогади несподівано навалилися на нього.
— Ну, друже, — поклав Морісон руку на плече Джонові, — давай прощатися. Якось виберу час і приїду знову. Та дивися, старий, щоб у тебе тут порядок був. І… щоб моя наречена не скаржилася.
Джон нічого не відповів, запалив люльку і пахкав димом.
— Міс Мері, проведи мене трохи, — запропонував Морісон.
— Ой, що ви! А привид?
Морісон засміявся. І так розкотисто, що його черевце затанцювало.
— Анекдот. Справжнісінький анекдот. Спершу наречений налякав свою молоду, а потім пропонує погуляти. Бувайте здорові! Скоро приїду. Тепер мої думки тут, з вами.
Морісон пішов. Йому вслід дивилася Мері. Дивилась і думала: як усе гидко, який гріх вона взяла на душу. Хотіла піти до кімнати Олеся, але несподівано на її шляху став батько.
— Ти куди?
— Довідаюся, чи не хоче Олесь їсти.
— Йди спати. Я сам запитаю в нього.
В голосі батька звучало щось таке, чого вона ніколи раніше не чула, хоч і говорив Джон зовсім тихо.
Мері підкорилася. Взяла Білла за руку і пішла з ним до його кімнати.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Олесь чув усе. Дивні ж події відбуваються на Чорному острові. Колись у дитинстві бабуся розповідала йому страхітливі казки, в яких діяли царі, чорти, привиди. Привиди завжди були лютими і злими. Діяли ж зовсім не так, як тутешні. Бабусині привиди знищували все на світі одним помахом руки. А тутешній душить мотузкою людей.
Щось не сподобалося Олесеві в почутій сьогодні казці. І хоч як Морісон доводив Джонові, що все це відбувалося насправді, не вірив Олесь.
«У нашій країні таке неможливе, — подумав, — а тут…»