Три місяці тому Олесь закінчив дійсну військову службу на мінному тральщику і повернувся в рідну Миронівку.
Перейшов міст через Сулу і подався полем навпростець. Можна було йти прямо, та Олесь звернув ліворуч, видряпався на Козачу могилу і з неї поглянув на село.
Ось воно яке тепер стало — на кожній хаті телевізійна антена, асфальтова стрічка побігла прямісінько до села від шосе, що на Полтаву. А то що? Клуб чи школа?
Доки дійсну службу відбував — чималі зміни сталися в Миронівці. Без нього набудували скільки. Тепер і йому тут знайдеться діло.
Гордо підняв голову, коли проминув першу хату. Бушлат обважнів од значків про доблесну службу, черевики блищать, стрічки на безкозирці полоще вітер. От би зараз зустріти Галинку! Якою вона стала?
Тільки переступив поріг — мати пригорнулася до сина і чомусь заплакала, а тато став поряд і обійняв за плечі:
— Та не рюмсай, стара. Дай і мені розгледіти моряка.
Як сіли до столу, Олесь запитав про Галинку. Мати вдала, ніби не чує. Запитав удруге, але також не дочекався відповіді.
— За Петра пішла? — почав допитуватися.
Мати кивнула головою.
Олесь ще мить посидів, рвучко підвівся і подався з хати.
Він ішов і не відчував, що світить сонце, що верби шепочуть на. леваді і тиха Сула б'є хвилями в берег. Ось біля цієї верби він вперше сказав Галині:
— Кохаю!
Вона пригорнулася до нього й відповіла, що ніколи, ніколи не забуде те слово. Все життя вони тепер ітимуть разом.
І ось тепер маєш — пішла заміж за Петра.
Наступного дня Олесь вирішив на прощання пройтися селом. Десь причаїлася думка: «Може, її зустріну, а ні — то хоч здалека погляну». Пішов і на ту вулицю, де жила Галина. Зустрів її. Несла воду на коромислі. Гарна, як весна, ніжна, ніби вечірнє небо, усміхнена, мов ранок над степом.
А він! Погляне вона на нього і замилується. Безкозирка хвацько збита набакир, значки блищать, і весь він ніби влитий у моряцьку форму.
Здалека запримітила Галинка Олеся і зрозуміла, що зустрічі не уникнути.
Спершу дівчина йшла опустивши голову, щоб не стрічатися поглядом з ним. А порівнялися — зупинились навпроти, огорнула матроса поглядом і запитливо поглянула у вічі.
— Чи не даси напитися? — стиха спитав Олесь.
— Ні… — відповіла ледве чутно.
— Іншому воду несеш?
— Так… іншому. Не тобі.
Помовчала. Стояли та дивилися одне на одного.
— Чому ж, Галинко? Чому? Пригадай, як колись…
— А ти також пригадай… Казав — писатиму щодня. А тільки ж одного листа за три роки одержала. Гадаєш, у мене серця немає? Познущатися хотів? Насміятися…
— Що ти говориш, Галинко!
Замість відповіді поглянула на нього зажурено. Губи тремтіли. Які слова лишилися несказаними?
Галинка бачила, як спохмурнів Олесь. Ще з 9-Б класу запам'ятала: коли Олесь гнівається, очі в нього темнішають і блищать, ніби вогонь їх палить ізсередини. Подумала:
«Гарний став. Красень! Змужнів на морі, в плечах поширшав. Колись про таких моряків гарних пісень співали. А тепер і про них, доярок, співають. Заслужили шану — бо ж напоїли народ молоком».
— Пий! — сказала Галинка і нахилила відро з коромисла.
Олесь відчув тепло в її голосі й тому не сказав, що, мовляв, хай Петро п'є ту воду. Не сказав, але вона, здається, прочитала несказане в його очах. То він її кохає? Не забув?
Тільки й мовив стиха:
— Дякую. — І пішов.
Галинка дивилася вслід — чи озирнеться. Ні, не озирнувся.
Наступного ранку Олесь подався до Одеси. На море. Негайно в море!
Щоб забути Галинку, щоб ніколи не повертатися до тієї верби на березі Сули, де він сказав заповітне слово і відчув жагу першого поцілунку.
Все могло бути інакше. Та ось яку розраду він знайшов у морі.
Мабуть, настав день. Сірі суцільні хмари, сірий, лютий, холодний океан.
Зараз на багатьох пароплавах матроси вдивляються в оцю сіру каламуть, шукаючи людину за бортом. Та марно.
Якось велетенська хвиля підхопила його і винесла високо-високо. На обрії Олесь помітив обриси корабля. Навіть вигукнув:
— Агов! Агов!
Але хвиля опустила його у прірву. Корабель зник.
Раптом він відчув, що мерзне. Холодні колючки вп'ялися в кожну клітинку його тіла. Олесь енергійно почав працювати руками, ногами. Поволі поверталось тепло, але долала його важка втома.
Цікаво, що там діється на танкері «Полтавець»? Усі його товариші, безперечно, засмучені. Радист Гриша Тютюнник, напевне, безперервно сигналить усім кораблям океану, що людина потрапила за борт, а капітан уже повідомив китобійну флотилію, що в них трапилась така неприємна пригода і тому вони затримали доставку нафти.