Мері й Олесь ішли піщаним берегом.
— Я зараз покажу, де знайшла тебе, — сказала Мері. — Он бачиш, маленька піщана коса врізалася в океан. Там ти лежав.
Мері намагалася зазирнути в очі Олесеві, але юнак чомусь одвертався.
— Знаєш, а я спершу злякалася, коли тебе побачила. Навіть мурахи по шкірі побігли.
— Я був страшний?
— Ні. Від несподіванки. Я стояла й дивилася на тебе.
— А потім утекла?
— Ні. Чому ж… я притиснула вухо до твоїх грудей і почула, що серце б'ється. Потім заходилася рятувати тебе.
— В мене на сорочці був значок. Часом не бачила?
— Чому ж — бачила. Він у Білла. Тобі потрібен той значок?
— Він дуже дорогий.
— Там якісь літери?
— Ленінська Комуністична Спілка Молоді. Ось що там написано.
— Фред казав, що ти — комуніст.
— Помилився. Я комсомолець. А комуністом ще буду. Як мій батько.
— А тобі не страшно?
— Що?
— Бути комуністом. Я читала, що вони жорстокі.
Олесь зареготав голосно й весело. Мері вперше чула його розкотистий сміх.
— Скажи мені, Мері, чого твій батько якийсь такий?..
— Ти хочеш сказати — жорстокий? Це правда — він ненавидить усіх на світі. Ми з мамою та Біллом жили у нашої тітки на великій землі, доки я вчилася в коледжі. Тато зрідка навідувався до нас. Йому іноді щастило заробити кілька сотень доларів. Він любив мене і Білла. А маму — ні. І вона його не любила. Мама була набожна, а батько глузував з неї, з бога. Та вони змушені були жити разом, адже звінчані в церкві. Кілька років тому ми переїхали сюди. Матуся дуже страждала. Їй було тяжко жити на острові, бо вона боялася привида. Щоразу просила тата, щоб відвіз нас на материк — до тітки, але тато не погодився. Однієї ночі вона заніміла з переляку. Тремтячою рукою написала мені одне слово: «Привид». Матуся бачила його і на смерть перелякалася.
Кілька кроків зробили мовчки. Зупинилися на високій кручі. Їхні погляди були спрямовані туди, де сонце опускалося в сині хвилі океану.
— А ти віриш, що той привид справді є? — запитав Олесь.
— Вірю. Багато людей бачили його. І матуся також. А скільки загинуло від його шовкової мотузки…
— Я чув розповідь Морісона. Мені здається…
— Що?
— Давай зараз про це не говорити.
— Розкажи мені про себе. Я читала про вас у газетах багато страшного. А зараз іду ось поряд із тобою, а ти мене ще й досі не з'їв.
Сонце втопилося в океані і, здавалося, з його дна кидає жовте проміння на маленьку хмаринку. Вона палає огнем, але ніяк не згорить.
— У нашій країні немає привидів.
— Їх знищили?
— Ні. Вони в нас існували лише в поганих казках.
— Облиш. Привиди є.
— Коли привид душить людину мотузкою — це звичайний бандит і вбивця.
— Не будемо сперечатися. Кажуть, у вашій країні не визнають бога?
— Чому ж, хто бажає, — той молиться собі. Але охочих занадто мало.
— Це жахливо!
— Тому там живуть тільки дикуни, такі як я.
— Ти глузуєш із мене, Олесю?
Над океаном спустилися сутінки. На воду лягли відблиски темного неба, і від того воно переливалося та грало зелено-чорними барвами. Дивно, як швидко змінюються фарби на воді після заходу сонця.
— Ні, не глузую. Я ніколи з тебе не глузуватиму, міс Мері.
— Розповідай.
— Моя країна… ти знаєш, що для мене означають ці два слова? Мені важко говорити про такі речі. Розумієш, є святе щось у людини, про яке не скажеш звичними словами.
— Святе? У вас же немає бога?
— А святі почуття є. — Олесь дивився в далечінь, а перед його очима спливали верби над Сулою, і лелеки, випроставши непорушні крила, кружляють над левадами, і Козача криниця в полі, біля старого вітряка. А там, далі, асфальтована стрічка вп'ялася в землю і дроти з дніпровською електрикою повисли над золотим океаном пшениці…
Про все це він розповів Мері, а потім додав:
— Над моєю країною ніколи не заходить сонце.
— Невже ніколи?
— Так. Ніколи. Уявляєш, яка велика та країна, що завжди осяяна сонцем.
Сутінки густішали. Яскравіше засвітилися зорі на небі.
— Я мрію побачити цілий світ, — сказала Мері. — Доки не стріла тебе, не хотіла їхати в ту країну, де немає бога. А тепер поїхала б та поглянула на неї власними очима. Я завжди дивувалася — пишуть у газетах, що у вас живуть напівдикуни, а потім раптом довідалася, що Гагарін у космосі. Тоді й закралися сумніви. — Мері помовчала. — Ти віриш у щастя? — спитала несподівано.
— Звичайно.
— У тебе вдома є кохана дівчина? — Коли б не сутінки, Олесь побачив би, як зашарілася Мері.
— Була.
— Як це — була? А де ж вона ділася?