— Вона була в мене, доки я не пішов служити на флот. А потім…
— Потім?
— Пішла заміж…
— Вона тебе перестала кохати?
— Напевне.
— А вона гарна?
— Не треба про це…
— Тобі боляче згадувати? Ти її ще кохаєш?
— Прошу тебе, Мері…
— Зрозуміло. А вона краща за мене?
— Хіба так можна порівняти? А втім — ти, мабуть, краща.
— Неправда. Ти мене втішаєш — кажеш неправду.
— Та ні, ні. Ти краща. І я тобі надзвичайно вдячний. Адже коли б не ти…
— Зовсім ні. Не краща я. Я — погана. Погана…
— Давай підемо звідси, міс Мері. На шхуні є рація?
— Немає. Тобі неприємно бути зі мною?
— Твій милий тато сказав, щоб я не здумав залицятися до тебе, бо інакше він мені поламає кістки.
— Ти злякався його? Ти боягуз!
— Я змушений йому підкорятися.
— Ти — раб…
— Я живу в його хаті і їм його хліб.
Мері помовчала. Кілька кроків пройшли мовчки. Кожен дивився в землю.
— Хай буде так, як тато велів. — У її. голосі Олесь почув сльози.
— Хай. Тільки ми не повинні сваритися, міс Мері. Не повинні.
Мері не відповіла. Вона йшла гордо, піднісши свою чарівну голівку з червоним непокірним волоссям.
Олесь іноді поглядав на дівчину, але не міг побачити болю в її очах. Чорний острів огорнула ніч.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Зачмихав двигун. Олесь знав, що зараз уся родина Джона працює. Білл пригнав корів, і Мері доїть їх електричними доїлками. Джон на сироварні, а на обов'язку Фреда — слідкувати за двигуном. Лише Олесь не має роботи. Щоб якось згаяти час — пішов до Джона на сироварню. Ще здалека вдарили в ніс різкі пахощі невистиглого сиру.
У сироварні напівтемно. Під самою стелею тьмяно жевріє лампочка — на свічок п'ятнадцять. Задня стіна сироварні впирається в скелю. Посередині вряд розміщено кілька чанів — біля них ворожить Джон. Ось він переливає з чана в чан якусь рідину, а тоді насипає туди жовтої речовини, мішає довгою ложкою, пробуючи на смак. А на поличках — жовті круги сиру.
Джон, здається, зовсім не помічає Олеся. Принаймні минуло з півгодини, перш ніж він звернув на нього погляд, а потім вимовив своїм глухим басом:
— Добре, що прийшов. Маю розмову.
Олесь прислухався, гадаючи, що Джон скаже щось важливе. А він пішов у куток, узяв пляшку, відкоркував і надпив її.
— Пива не пропоную. Мало лишилося.
— Не турбуйтеся, сер.
— Ось яка розмова: пофарбуєш шхуну і за кілька днів відправимо тебе на велику землю. Тільки май на увазі: висадимо на берег, а там сам добирайся. І нас ти зовсім не знаєш і на острові ніколи не бував. Не хочу, щоб сюди навідалися злі собаки з поліції.
— Дякую вам, містере Джон. Дякую.
— Годі дякувати. Я не полюбляю занадто ввічливих. Досить натерпівся від них. Ти мені скажи, як розрахуєшся? Не на дурничку ж ти їв та пив у мене?
Олесь похилив голову.
— Сам бачиш, які в нас тут справи, — вів далі Джон, — то чому безкоштовно я мушу тебе такий час утримувати? А шхуну ганяти туди та назад? Це також коштує недешево. Отже — чим платити будеш?
— Аби ви лише повірили мені. Аби тільки погодилися. На великій землі я зустрінуся з послом нашої держави. Він сплатить мій борг.
— А що ти за один такий? У тебе вдома багато грошей у банку лежить, чи що? Чом це за тебе посол буде платити?
— Бачите, сер, я громадянин Радянського Союзу.
— То й що?
— У нас такий порядок: мені належить уся держава, всі банки, а я також належу державі. Коли потрапляю в біду — мене моя країна виручить.
Джон довго думав. Перехиливши пляшку, зітхав, мацав шрам на лівій щоці. Нарешті сказав:
— Багато мені доводилося ризикувати. Спробую ще. Може, й справді є така країна, що платить борги за своїх громадян. — Він знову припав до пляшки, усміхнувся гірко сам собі, додавши — Ото було б добре, коли б моя держава покрила мій борг Морісонові. Та в нас такого чуда ніхто не вчинить.
Мовчки йшли від сироварні до будинку. Обидва велетенського зросту, обидва широкі в плечах. Хіба що — на плечі Джона вже давили роки, а Олесь їх ще не відчував.
Кімната Білла зовсім маленька. Коли туди переселився Олесь, обом довелося спати на підлозі. Однак вони були раді тому. Особливо Білл.
Ось і зараз вони лежать поряд, а крізь віконце пробивається зоряна ніч.
— Розкажи мені про свою країну, Олесь.
— У нас так багато цікавого, що не знаю, з чого почати… — тихо відказує Олесь.
— А ти про все потроху… Як я виросту, то приїду до тебе. Гаразд?
— Обов'язково, Білл. Приїдеш і житимеш у мене скільки схочеш. Тоді сам побачиш, що то за країна Радянський Союз.