— Здрастуй, містере Олесь. Адже ми сьогодні ще не зустрічалися?
— Здрастуй, міс Мері. Бачиш, як я написав твоє ім'я?
Мері аж сплеснула руками.
— Гарно! Це ти навмисне?
— Звичайно, навмисне. Мені хотілося, щоб твоєму татові сподобалося.
— Татові… а не мені?
— І тобі, звичайно.
— Чом ти мені не сказав, що збираєшся їхати від нас?
— А хіба твій батько не казав тобі?
— Ні.
— Я гадав, що це ти запропонувала. І зрадів. Адже ти справді хочеш зробити мені приємність.
Мері насупилася. Брівки збіглися до перенісся, погляд став гострим, а коли заговорила, голос у неї бринів образою.
— Я. Так, це я запропонувала. Їдь. Їдь швидше й ніколи не повертайся. — Мері несподівано обхопила голову руками і заплакала.
— Мері, заспокойся. Ти розумієш…
— Я все розумію. Все. Їдь до своєї коханої.
— Навіщо ж так? Вона не моя. У неї є чоловік.
— Ти її кохаєш — Галину. Це я знаю. Коли ти був без пам'яті, вимовляв її ім'я. Але я тоді не могла зрозуміти, що воно означає. Їдь до неї.
Плечі дівчини здригалися від ридання. Та нараз Мері заспокоїлася і сказала:
— Іди фарбуй шхуну.
— Гаразд. Піду.
Олесь набрав у кандейку зеленої фарби і пішов до трапу.
— Мамо, мамо, що я наробила! Це я повинна завдячувати тобі. Це ти мене навчила, як діяти, щоб Олесь лишився на острові. Коли я спала, то мені мовби хтось серед ночі прошепотів на вухо: а ти про все розкажи Олесеві. Про скарб і про те, що Фреда розшукує поліція за вбивство. Розкажи Олесеві, а потім хай про це довідається батько та Фред. Тоді вони самі його не відпустять.
Я так і вчинила. Ой, мамо, що було! Ще ніколи я не бачила тата таким лютим. Він на мене кинувся зі своїми величезними кулаками, але Білл повиснув на руці, й тато мене не вдарив. А Фред досі ходить зціпивши зуби. Злий і чекає нагоди, щоб помститися.
Це були страшні хвилини, матусю. Я спершу прохала тата, щоб не відпускав Олеся, але він насміявся з мене. А Фред на те: «Виснеш на шиї в хлопця».
Грішна я, мамо. У мене поганий характер. Дуже зла. Мені хочеться, щоб усе йшло по-моєму.
Що тепер буде? Я сказала Фредові — коли загубить Олеся, то сяде за грати. Про це вже я подбаю. Там навчиться молитися і, доки справа дійде до електричного стільця, ще спокутує свої гріхи перед богом. От тільки не знаю, скількох загубив Фред. Він же скреготав зубами і шепотів: «Не боюся. Нікого не боюся. Ти мене не лякай».
Я відповіла, що не лякаю, а коли візьмуся, то так і зроблю, Фред ковтнув свої пілюлі й пішов геть. Потім, дізнавшись, де він марить, підкралася й з пістолета викинула всі набої. Може, це нечесно? Але, матусю, я боюся за життя Олеся. А що, коли його не буде? Як житиму? То й для чого мені тоді жити? Ні, матусю, не сердься на мене. Я ще спокутую перед богом свої гріхи.
Мері перепочила, глянула, як чайки шугають над водою, і вела далі свою розмову.
— Я нещасна, мамо. Не кохає мене Олесь. Він кохає ту, що залишилася на Вкраїні. Хай забуде ту дівчину заради мене. Я вірю — моє кохання переможе. І тоді Олесь належатиме тільки мені. Мамо, не можу тепер жити, як раніше. Не уявляю, що буде, коли він залишить нас. Я колись гадала, що кохання приносить людям велике щастя, а тепер бачу — несе воно тільки нестерпне горе. Чому так улаштоване життя?
Хто щодня бачить Джона, тому здається, що цей велетень перебуває в напівсні. І ходить якось повільно, і працює, і розмовляє.
Але зараз Джон нагадує розлютованого печерного ведмедя. Швидкими кроками міряє кімнату, опустив велику голову, і товстелезна шия налилася кров'ю. Джон важко дихає, дивиться лише собі під ноги.
Фред нагострив свій погляд і цілиться на свого ворога.
Якийсь час брати мовчать. Потім Джон кидає:
— Ну?
— Я його візьму на мушку, та й справі кінець, — вимовляє Фред крізь зуби.
Джон зупинився посеред кімнати і дивиться на Фреда розлюченими очима.
— А ти подумав про Мері?
— Чому це я буду про неї думати?
— А тому, що вона видасть тебе поліції і розповість усьому світові про наш скарб.
— Дурниці!
— Погано ти знаєш Мері. Її не зупинить твій пістолет.
Знову брати помовчали, і знову Джон, нахиливши голову, почав бігати по кімнаті. Зупинився біля шафи, витяг звідти пляшку та дві чарки і наповнив їх.
Випили, Джон ніби заспокоївся, сів до столу, підпер важку голову кулаками, і, здається, якась думка захопила його. Думав Джон довго. Принаймні Фред устиг викурити дві сигарети. Потім Джон підвівся і сказав: