— Ти поки що не чіпай Олеся. Хай буде так, як хоче Мері. Залишимо його на острові. Хоч покопає трохи. Сили в нього багато.
— Тобі легко говорити, а чи я витерплю…
— Витерпиш. Ну, а коли знайдемо скарб, тоді й позбудемося хлопця. Може трапитися нещасний випадок. Скажімо, камінь упаде на голову.
Джон сумовито усміхнувся.
— Ненавиджу їх, комуністів, — прошепотів Фред.
— А мені байдуже — комуніст чи берчист. А тебе не розумію. Ну, коли ти агентом працював — ясно було. Платять тобі — мусиш ненавидіти. А тепер кому потрібна твоя ненависть?
— Ну, повинні ж бути якісь переконання в людини.
— Дурний ти аж світишся. Переконання бувають у того, кому платять за них. А з тебе та з мене все життя шкуру здирають. Які вже тут переконання? Але домовилися — без згоди зі мною ти своїм переконанням на моєму острові ходу не давай.
Коли Мері, Олесь та Білл зайшли до кімнати, біля столу порався Джон. Він весело гукнув:
— Нумо, доню, допоможи. Сьогодні щось твоєму татові хочеться випити, порозмовляти. Білл, тягни з підвалу ковбасу і сир, той, що я зробив для себе. І консерви захопи. — Джон глянув на Олеся і запитав: — Ти, хлопче, щось п'єш, чи у вас там у Росії забороняють?
— Ні, сер, не забороняють. Але я не п'ю, — сказав Олесь і допитливо подивився на Мері. Що це трапилося з Джоном? Навіть голос у нього став привітніший.
— У себе вдома можеш не пити, а в мене — мусиш. Та й розмова у нас буде.
— Справді, розмова буде цікавою, — ствердив Фред, і зла посмішка перекосила йому губи.
Білл приніс із підвалу те, що просив батько. Сіли до столу. А коли наповнили чарки, Джон сказав:
— Послухай, хлопче. Ти з цього острова нікуди не поїдеш. Як далі буде — справи покажуть.
— Це чому ж? Адже ми домовилися…
— Домовилися. Це вірно, але я хочу тебе взяти за компаньйона. Та не дивися на мене такими очима. Адже ти здогадуєшся, чого ми тут живемо. Кажи?
— Так, сер.
— Ні, ти мені твердо кажи — догадуєшся чи ні?
— Догадуюсь. Але я на вашому місці, сер, облишив би той скарб і виїхав звідси. Хай тут живе сам привид.
— То, значить, ти знаєш, але в це не віриш? — перепитав Джон і вихилив чарку. Він моргнув Олесеві, й той випив також.
— А чи знаєш ти, містер Олесь, що-небудь про той скарб? Коли не знаєш, то й не базікай марно.
— Послухайте мене, містере Джон. Я тут людина стороння. Але як можна шукати скарб цілих п'ятнадцять років і не знайти його досі? Коли ви шукаєте, то, напевне, знаєте, що саме й де воно лежить. Чи не так?
— Знаємо. Дуже добре знаємо, — вимовив Джон. — І ти тепер знаєш, тому й пропоную тобі стати моїм компаньйоном. Скільки візьмеш процентів, коли той скарб знайдемо?
Олесь здивовано стенув плечима, розвів руки і ніяково всміхнувся:
— Я вас погано розумію, сер. Що я мушу взяти?
— Годі клеїти дурника. Ти все добре розумієш. Пропоную тобі двадцять процентів. Фред матиме тридцять, а мені половина. Згоден?
— Мені нічого не потрібно, сер. У мене одне бажання — швидше вибратися звідси.
— Тату, він згодний, — сказала Мері.
— А ти не вплутуйся у чоловічу справу, — злісно вимовив Джон і, звертаючись до Олеся, запитав: — Ну то як?
— Я на всі ваші пропозиції згодний. Хоч не вірю в той скарб. Вас хтось жорстоко обдурив.
— Гаразд. Я розповім тобі все. Ось вип'ю ще дві чарки і розповім. Ти також повіриш…
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Весна сорок п'ятого. Війна наближається до кінця. Радянські війська нестримно женуть ворога на захід, їхній кидок такий стрімкий, що союзники навіть розгубилися, а поки отямилися, то росіяни вже сягнули Ельби.
Американська розвідка дізналася про те, як фашисти, знаючи про неминучість поразки, вивезли з фатерлянду багато золота й цінностей, награбованих у народів Європи. Та й розвідка розшифрувала навіть таке донесення абверу: карту, на якій визначено місце, де сховані скарби, буде доставлено на південь Італії. Машина з нею виїде о дванадцятій дня з мисливського будинку в квадраті двісті вісімдесят.
Офіцер Джеррі Вуд одержав наказ включитися в операцію, діяти тихо, без зайвих пострілів, щоб не сполохати ворога і не дати йому можливості замести слід або знищити карту. Офіцер розвідки взяв із собою найсильнішого в частині солдата Джона Сміта, і вони вирушили.
Автомашина, яку в частині називали «ластівкою», зовні була собі самою звичайною. Насправді ж її міцно закуто в броню, до того ж — озброєно кулеметами, з яких можна було вести круговий обстріл місцевості. «Ластівка» мала велику швидкість, була слухняною, чутливою до шоферових рук.