Першим заговорив Клейн.
— Ти навіть не знаєш, що в тому пакеті. А коли я тобі скажу, ми з тобою дійдемо згоди?
— Чого ж — таке можливо. Адже нас лише двоє.
У лісі падали довгі тіні. Їх було так багато, що вони зливалися в суцільні сутінки. Раптом Джон відчув передвечірню прохолоду, схотілося їсти. Сів на пеньок, витяг із сумки сухе печиво й поклав перед собою фляжку з віскі. Джон їв з апетитом, хоч печиво було сухе й солоне. Потім надпив з фляги.
Звівши погляд, Джон помітив пожадливі очі Клейна. Покликав його помахом руки, дав кілька кружалець печива і запропонував флягу.
Клейн подякував і після кількох ковтків віскі апетитно почав жувати.
— Ти не поганий хлопець. То я тобі скажу. Але май на увазі — розголошую військову таємницю. Я вірю, коли взнаєш, що в тому пакеті, — станеш моїм компаньйоном. Після війни ми заживемо на славу. Згодний? — звернувся Клейн.
— Звичайно.
— Ще одна умова: ти мене береш у полон і доставляєш своєму начальнику. І я мушу поїхати разом з тобою в Америку.
— Згода, — вимовив Джон, з подивом розглядаючи Клейна.
Але той почав не відразу. Він усе ще не міг здолати сумніву.
Вийшли на галявину. Запахло гнилим болотом, під ногами гойднулася земля.
— Куди ми зайшли? — спитав Джон.
Клейн також розгубився. Та нараз помітив, що Джон потрапив у трясовину.
Велетень американець борсався, намагаючись звільнити то праву, то ліву ногу, але це йому не вдавалося. Джон загрузав усе більше.
— Послухай, подай мені що-небудь. Рятуй! — гукнув.
Але Клейн не рухався з місця.
— Рятуй, кажу! Бачиш, мене засмоктує оця гидота.
Німець раптом засміявся. Тоді Джон вихопив з кишені пакет і показав, що зараз його порве на шматки. Тепер перелякався Клейн, побіг до сухої тонкої берізки, зламав її і подав кінець Джонові.
— Тягни! — гукнув Джон.
Та не так легко вирватися з міцних обіймів трясовини. Вона засмоктувала все далі й далі. Джон спромігся лягти на живіт і відчув, як огидна багнюка перестала плямкати. Ще кілька нелюдських зусиль — і під ногами була тверда земля.
— Ну, що ж, старина, дякую, — вимовив.
Вони довго не вирушали далі. Джон ніяк не міг відмити багнюку. Вона, здається, всмокталася в його тіло. А коли сяк-так поздирав із себе сірий глей, почало смеркати.
— Що ж — повечеряємо хоч цього разу по-справжньому.
Сіли на сухе звалене дерево. Клейн прихилився спиною до молодого дубка і пожадливими очима слідкував, як Джон відкриває бляшку з консервами, розпаковує печиво. Відламавши із сухого дерева тоненькі гілочки, Джон подав одну з них Клейнові.
— Пригощайся. Сьорбни з фляги. Та мені залиш, — сказав, подаючи Клейнові й флягу з віскі. — А твого ножа немає — засмоктало болото.
Німець жадібно ковтнув і завзято почав хапати гілочкою шматки м'яса з бляшанки.
— А вас непогано годують, — зауважив.
— Ми — американці. Ерзаців не їмо.
По вечері запалили сигарети.
— Ти собі як хочеш, а я тут заночую, — сказав Джон. — Боюся знову потрапити в трясовину.
— А я без тебе не можу, — відказав Клейн і смачно затягся цигаркою. — Отож знай: у тому пакеті карта. А на ній позначено острів, куди командування вермахту, за наказом керівників партії, вивезло велику кількість цінностей, які вдалося вилучити в країнах Європи й у Росії. Цінності величезні. Золото з деяких європейських сховищ також потрапило туди. На карті вказано, де вони сховані. А сама карта виготовлена в одному примірнику. Ті, що її накреслили, вже спочивають на тому світі. А бачили цю карту лише два-три чоловіки. Тепер ти зрозумів, у чім річ?
Клейн умовк, чекаючи відповіді. Але Джон був так вражений почутим, що ніяк не спромігся відповісти.
— Тепер тобі все відомо. Пропоную діяти разом, — додав Клейн.
Він кривив душею, намагаючись приспати пильність Джона і за першої ж нагоди заволодіти картою. Кюли заради діла треба буде знищити симпатичного американця, він піде й на це.
Джон недовірливо позирав на Клейна — той, певне, не все сказав: щось ще й приховує. Не хочеться вірити цьому типу.
— Ти правду кажеш? — запитав Джон.
— Правду. Цілковиту правду. Коли не віриш, давай відкриємо пакет. Сам побачиш, що там накреслено.
Марно чекав фашистський офіцер відповіді. Джон не поспішав погоджуватись.
Сутінки густішали. Десь над лісом засвітилися перші зорі. Зовсім близько застогнала сова. Джон Сміт. подумав:
«А що, коли німець не бреше? Коли й справді там на острові лежать величезні скарби? Карта у нього, а в кого карта — в того й скарби. Адже тепер лише одному йому відомо, де вони сховані. Для чого йому потрібен компаньйон? До того ж, мабуть, фашист? Обійдеться без нього. Добре, що хоч Джеррі Вуда немає. А потім, після війни, він заволодіє скарбом. Сам! Навіть уявити важко, як це доречно! Хоч небагато прожив Джон, але довелося зазнати, що то за ярмо — безробіття. Гнув спину на фермі, ходив у докерах, збирав утиль. Усе це ледве давало засоби до існування. А зараз у нього в кишені карта. Та ні, — не карта — мільйони доларів. Мільйони!»