Думка, що він уже мільйонер, заволоділа Джоном. В уяві виникла чудесна Еді. Тепер, безперечно, вона піде за нього заміж. Житимуть у розкошах. У них за містом буде вілла. Матимуть кожен своє авто найдорожчої марки. Ну і яхту. Обов'язково яхту. Він купить якнайбільше акцій якогось концерну і буде там президентом.
Ні, біс його забери, добре-таки живеться тому, в кого є купа грошей. У якому завгодно банку давай чек — і тобі дадуть скільки забажаєш доларів.
Або ні. Це дуже нудна справа — концерни, президенти. Джон краще відкриє по всій Америці веселі бари, де цілу ніч у підвалах гратимуть у рулетки, а нагорі в прекрасних залах танцюватимуть, питимуть вино. Житиме Джон весело.
А… поки що він сидить у лісі, поряд — ворог. Коли раніше був ворог узагалі, то тепер він став особистим ворогом, бо хоче заволодіти скарбом. Ще недавно фашист намагався його вбити. Що? Взяти такого в компаньйони? Ні. Ніколи! Скажіть на милість, чом це Джон повинен ділитися скарбом з оцим фашистським недолюдком? З ворогом. Ніколи тому не бувати.
Джон скінчив свою розповідь словами:
— Ну, потім у лісі я лишився сам. Другого дня потрапив до своєї частини і доповів полковникові про наші пригоди. А про карту не сказав жодного слова.
Насправді ж було так.
— Не спати, не спати. Триматися. Мучити себе, але не спати.
Джон щипав себе за руки, аби прогнати сон. Помітив, що Клейн також ворушиться та смалить сигарети, намагається не заснути. В німця такі ж думки, як у нього. Клейн прислухається, чи не заснув Джон, щоб прикінчити його і захопити карту.
Світлі стрілки на годиннику показували північ. Зійшов місяць. Його проміння ледь-ледь проникало в ліс. Тиші не було. Десь гукнув пугач, крижень крякнув спросонку і цявкнула лисиця. Коли намагаєшся впіймати звуки нічного лісу — легше боротися зі сном.
Нарешті Джон почув, як солодко спить Клейн. Навіть трохи хропе. Чи не навмисне? Джон обережно підвівся, легенько кашлянув. Не чує. Спить.
Джон витяг із сумки шовкову шворку з парашутного стропа, зробив з неї петлю і тихенько підкрався до Клейна…
За десять хвилин усе було закінчено. Джон підняв німецького офіцера високо над головою і вкинув у трясовину. Джон почув, як апетитно плямкотить земля, ніби їй приємно ковтати мерця.
— Тепер ти мені віриш? — спитав Джон Олеся.
Олесь глянув на Мері, Білла, на Фреда. Чи вони вірять Джонові? Вірять і чекають на його відповідь.
— Сер, навіщо ви мені про це розповіли? Найкраще буде, коли ви відправите мене з цього острова.
Джон спідлоба дивився на Олеся. Щось неприємне, зле було в його очах.
— Тепер — ні, — сказав Джон. — Ніколи тебе нікуди не відправимо. У тебе тепер таке становище, що ліпше впрягтися в одне ярмо з нами і шукати скарб. Знайдемо — тоді буде розмова.
У кімнаті запала тиша. Її порушив Фред.
— Він ще думає. Ви бачили десь такого? Йому пропонують діло, а він ще думає.
Але Олесь не зважив на ті слова.
— Коли ви вірите в існування скарбу, маєте карту, то чому ж досі не знайшли його? — спитав юнак.
Ніхто йому не відповів. Джон підвівся із стільця, витяг з шухляди теку, а з неї — трохи пожовклий клапоть паперу. Розгорнувши карту на столі, Джон сказав:
— Дивися! Та запам'ятовуй. Може, в тебе легка рука і ти нам знайдеш скарб.
Олесь побачив на карті точний малюнок їхнього Чорного острова. Недалеко від бухти, там, де скелі стрімко зводяться вгору, був намальований стовп, а біля нього стояв хрестик. Під хрестиком напис: «Десять кроків від стовпа».
— Все ясно. Але ж там ви все перекопали, — сказав Олесь.
— В тому й річ, що перекопали, а скарбу нема. Може, якась помилка на карті? Ти як гадаєш?
— Цього не знаю. А ви певні, що другої такої карти немає? Ви певні, що хтось раніше за вас не скористався скарбом?
Джон навіть розгубився від такого запитання. Йому й на думку не спадало, що може таке трапитися.
— Чи карта ще є — того не знаю, — сказав Джон. — Але скарбу на острові ніхто не знайшов — у цьому певний. Та й слідів од розкопів не було. Правда, в тому місці, де ми копали, хтось порушив землю. Але я гадаю — то пірати. Ну, то як?
— Гаразд. Допоможу шукати.