РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Чорний острів лежав на чотирьох вітрах. Звідки б вони не дули — все одно перекочувалися через острів. Цього ранку лагідний, теплий вітерець дмухав з півночі.
Олесь і Фред ішли поряд.
— Ну, от і комуніст добуватиме скарб. У вас же багатіїв знищують, навіщо тобі скарб? — іронізував Фред, насмішкувато позираючи на юнака.
— А він мені не потрібний, сер.
— То навіщо погодився? Сказав би старому, що не хочеш копати, — і все.
— Мушу я йому якось допомогти. А ти давно копаєш?
— Вісім років. Багато чи мало?
— І найменшого сліду?
— Найменшого.
— То чом не кинете? Так усе життя можна копати без наслідків.
— Скажи про це Джонові. Послухаєш, що відповість. Я вже намагався його переконати. Марно. Вірить він, надіється.
Якийсь час ішли мовчки. Олесеві стало навіть шкода Джона. Вірить у скарб, вірить у свою долю і боїться розлучитися з тою вірою. Його міркування порушив Фред.
— Слухай, як там тебе… не пам'ятаю. Ти правду кажеш, що у вас немає буржуїв?
— Жодного.
— І не можна розбагатіти?
— Ніхто того не прагне. Навіщо? Хто працює — має все, щоб жити пристойно.
— Диваки ви. А в чім зміст життя, коли не в багатстві? Яка ще мета може бути в людини?
Чорні Олесеві очі весело заблищали. Він усміхнувся і відказав Фредові:
— У кожного своя і в усіх — одна. Ось, наприклад, у мене: вивчитися на капітана далекого плавання. Мій старший брат став лікарем. Менша сестра в десятому класі. Хоче бути агрономом. Ну, а нашої загальної мети тобі не збагнути.
— Це чому ж? Ти вважаєш мене за дурня?
— Та ні. Не зрозуміти тому, що… ну, це тобі не ясно. Мета наша така: віддати себе служінню народові та Батьківщині.
Фред засміявся. Хрипкий сміх його то вибухав, то затихав десь у грудях. Насміявшись досхочу, він сказав:
— Кажеш — служити треба. А коли я не бажаю? Тоді що?
— Таких у нас немає.
— Не агітуй мене. Я все знаю. Вас усіх там змушують працювати безкоштовно. Так?
Олесь навіть зупинився від несподіванки. Ось які думки в нього. Дзвінкий, розкотистий сміх пролунав над островом. Олесь намагався вгамувати сміх, але як погляне на спантеличеного Фреда, знову його розбирає.
Нарешті відповів:
— Саме так — змушують. Змушують безкоштовно вчитися, безкоштовно нас лікують, а на старості літ живеш узагалі безкоштовно. Дають пенсію.
Фред підсмикнув гострі плечі, наїжачився, запалив сигарету і сказав:
— Зрозуміло. Ти хочеш мене впіймати на пропагандистський гачок. Не вийде! Нема дурних, щоб вірити таким нісенітницям.
Олесеві стало шкода цю маленьку, злу людину.
— Додай, що у вас там повітря, вода і земля безкоштовно, і я повірю, що на землі є рай.
— Вірно. Цілком вірно. Землю справді безкоштовно дають. Коли мій батько надумав збудувати хату — йому дали землю.
Цього разу зупинився Фред. Він спідлоба дивився на Олеся, крутив головою і говорив:
— Зовсім не вірю. Де таке є, щоб землю давали безкоштовно? У нас навіть на кладовищі треба платити. А у вас?
— Знаєш, у мене немає бажання говорити про такі речі, та ще тебе переконувати.
Кілька десятків кроків пройшли мовчки. Фред запитав:
— Коли, як ти кажеш, у кожного все є, щоб пристойно жити, то якого біса ти плаваєш на кораблі? Сидів би вдома та парив боки на сонці.
— Так у нас не буває. Кожен повинен працювати. І добре працювати. У нас кажуть: хто не працює, той не їсть.
— Он як. А навіщо ж працювати, коли все є?
— Щоб достаток був. Щоб жилося добре.
— Гадаєш, я тобі так і повірив? Ні. Мене не впіймаєш на ці штуки. У мене своє ставлення до вас. Я ненавиджу комуністів.
— Я дещо знаю з твоєї біографії. Здається, ти не лише ненавидиш, а й дієш у цьому напрямку. На тебе, чув я, давно чекає електричний стілець, Чи, може, ці чутки неправдиві?
Фред скипів. Навіть зупинився. Його маленькі очі цілилися в Олеся. Плечі наїжачилися.
— Звідки це пішло? Мері сказала? Це — вона. Я їй відплачу!
— Не бісися. Не Мері. Я чув, як ти сперечався з братом, а він щось подібне говорив. Пригадуєш?
Коли зупинилися перед досить великою і глибокою ямою, на її дні Олесь побачив чималі глиби граніту.
— Де копати? — запитав.
Але Фред не відповів на його запитання. Він усе ще ненависно дивився на Олеся. По довгій паузі злим, шиплячим голосом вимовив:
— Ти намагайся якомога менше знати. Може, тоді виживеш. — Він примружив повіки, ніби цілився з пістолета.
— Лякаєш? Гаразд. Мене цікавить, чи живий ще привид.
— Можливо, живий..