— Цікаво з ним зустрітися.
— Не поспішай, хлопче. Він сам тебе знайде. Кликати не доведеться. А копати починай, де сам схочеш.
Почали копати. Жовту глину, сірий брудний пісок спершу тричі перекидали з тераси на терасу, щоб викинути нагору. Фред ледве-ледве орудував лопатою. Він заздрісно дивився, як упевнено й весело працює Олесь.
Минула година. Фред сказав:
— Ти копай, а я піду.
Олесь не відповів. Фред поставив лопату і пішов нагору. Олесь навіть не глянув йому вслід — докопав до прямовисної стіни і сів перепочити. Приємно відчути прохолоду граніту, коли притулишся до нього. Раптом почулося шурхотіння. Олесь підвіз голову і побачив, як прямісінько на нього зсовується величезний камінь. Ледь устиг стрибнути вбік. Камінь плюхнувся на те місце, де він тільки що сидів. Бризки мокрого піску посипались на нього.
Олесь глянув вгору і вловив ядучу посмішку Фреда. Кількома стрибками вилетів з ями. Фред глузливо дивився на Олеся.
— Ну, гад, я зараз відплачу тобі і за тих, кого поклав у могилу, і за себе, — Олесь пішов на Фреда. Його зір був повен гніву.
— Ти зараз утрапиш туди ж, куди я посилав усіх, — вимовив Фред і вихопив пістолет.
Олесь відсахнувся. Фред цілився йому в голову. Він бачив прямо перед переніссям маленьку мушку. Невже кінець? Олесь зробив крок уперед і почув, як клацнув пістолет.
Пострілу не було. Олесь рішуче кинувся на Фреда, який точився назад, хапаючи ротом повітря і намагаючись крикнути. Та голос застряг у горлянці. Фред хрипів, задкував. Олесь ухопив Фреда і підніс над головою.
— Облиш! Не чіпай мене…
— Ні, ти мені сьогодні відплатиш за все, гад.
Олесь поніс того до кручі.
— Я ніколи… ніколи тебе не чіпатиму. Прости мені!..
До кручі, що обривалася над океаном, лишилося два кроки. Фред затих на руках, ніби знепритомнів. Олесь важко дихав від люті. Та нараз опустив Фреда і поклав на землю.
Фред не відразу встав на ноги. Ніяк не міг звести очі на Олеся.
— Пістолет! — вигукнув Олесь.
Фред неохоче простяг пістолет. Олесь розмахнувся і жбурнув його далеко від берега.
— Що отепер скажеш, блазню? — виразно, глянув.
Фред мовчав, приходячи до пам'яті. Йому завше щастило в житті. Сьогодні вперше був так близько до смерті.
— Іди геть! — наказав Олесь.
Фред слухняно підвівся і, похитуючись, пішов. Олесь кинув йому навздогін:
— Раджу наперед більше дбати не про мою шкуру, а про свою.
Фред не відповів. Відійшовши на чималеньку відстань від ями, ковтнув пілюлю і віддався маренню. Лежав він проти неба з відкритими очима, блідий і виснажений.
Олесь намагався заспокоїтися, оглядав розкопки. Від білого стовпа до берега лежала незачеплена вузенька стежка. Олесь підійшов до стовпа і почав міряти стежку кроками. Рівно дев'ять кроків було від стовпа до берега. Олесь глянув зі скелі вниз. Там якась таємнича сила утворювала велетенський вир. Могутніми пасмами вода звивалася, крутилася, перепліталася і зникала в глибині. Важко було відірвати погляд від страхітливого виру. Щось вабило, тягнуло його туди. Олесь не міг навіть передбачити, що невдовзі доля змусить зустрітися з тією таємничою силою…
Він пішов понад кручею. Надибавши одиноке дерево, ліг у холодку, заплющив очі. Спати не хотілося, але так приємно було лежати, відчувати легенький подих вітру на обличчі.
Минула година. Крізь дрімоту він почув…
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
— Не сердься, матусю, що два дні не приходила до тебе. Прошу тебе — прости! Я сама не знаю, що коїться зі мною. Раніше в моєму серці були ти і бог, а тепер у ньому ще й Олесь. Моє серце, чую, належить йому, а не мені. Чого так? Може, це і є кохання? Ой, як шкода, що тебе немає зі мною! Як мені тяжко! Одна ти могла б розрадити…
Мері на мить замовкла і поглянула у далечінь. Але її очі зараз нічого не бачили. Хоч десь далеко-далеко в океані зароджувалися хвилі, ліниво, ніби бавлячись, накочувалися на острів.
— Кохання, напевне, велика радість. Мабуть, це я десь вичитала, бо сама ще не спромоглася відчути її. Іноді мені здається, що та радість заволоділа моєю душею. Усі думки, всі почуття тепер пов'язані з ним. Але, рідна моя матусю, я не можу кохати його. Я не повинна кохати. Олесь не вірить у бога. Чуєш ти мене — не вірить! Як же нам бути? Я не можу жити без бога. І без нього не можу. Що ж сильніше — віра чи кохання? Ці думки не дають мені спокою.
Мері заплющила очі, й одразу виник образ велетня з русявим волоссям і чорними очима. Сьогодні зранку він привітно і весело поглянув на Мері, й серце забилося швидко-швидко.