— Коли молюся богові, то намагаюся думати про Всевишнього. Та часом ловлю себе на тому, що думаю про Олеся. Це ж великий гріх. Та бог милостивий. Простить. А як не простить і розгнівається, тоді що?
— Я пробувала боротися з собою, доводила, що це погано, гидко — кохати безбожника. Я навіть намагалася знайти щось зле в ньому — хай би став мені огидним, щоб я не могла на нього дивитися. Але все марно.
Мері затулила обличчя руками. Їй самій стало соромно, що вона таке говорить матері. Соромно і гірко — чому на цьому світі так багато несправедливого?
— Батько заборонив Олесеві зустрічатися зі мною. І він намагається підкоритися. Уявляєш, матусю, як це погано. Хіба можна кохати чи не кохати з примусу? Ой, я ж досі тобі не розповіла. Зі мною теж говорив тато. Каже, щоб я подалі трималася від Олеся, бо вірити йому ніяк не можна. У нього на грудях був значок, а на тому значку — Ленін. Чому так бояться Леніна? Фред намагався відібрати той значок у Білла. Але Білл молодець, не віддав. Коли ж мені батько почав таке говорити, я йому так відповіла, що він розгубився навіть. Особливо злякався, коли сказала, що молитимуся богові, аби надіслав нам на острів страшного привида і щоб той передушив усіх нас мотузкою. Тато якось дивно глянув на мене. Я вийшла» з кімнати. А він поклав голову на руки і заплакав. Зазирнула у вікно, а в нього плечі здригаються. Досі гадала, що наш тато не вміє плакати…
Мері замовкла на хвилину, труснула головою, й волосся впало наперед. Дівчина почала його накручувати на пальці. Якась несказана думка непокоїла її.
— Хіба можна заборонити кохати? Прийди уві сні й скажи мені — хіба можна? Це все одно, що заборонити віру в бога.
— Матусю, рідненька моя, в мене чомусь тривожно на серці. Після того, як я розповіла Олесеві про скарб і злочини Фреда, батько зовсім інакше почав ставитися до нього, розмовляє з Олесем доброзичливо і намагається залучити шукати скарб. Але мені здається, що тато з Фредом задумали щось лихе проти Олеся. Я помітила, що, коли Олесь не дивиться на батька, той кидає на нього розлючені погляди. Я не дам їм Олеся! Нікому не дам! Я хочу залишити з Олесем цей проклятий острів і пожити серед людей, щоб зробити їм багато добра.
— Приходь до мене уві сні. Ти вже двічі приходила, а це чомусь ніяк не докличуся тебе. Приходь з порадою. Чекаю на тебе, рідненька моя.
Олесь ніби п'яний лежав за каменем. Щойно чудесна дівчина з полум'яним волоссям і синіми, як ранкове небо, очима, казала, що кохає його. Кохає! А чи є те почуття в нього? Коли зрадила Галинка, він затявся: «Ніколи не кохатиму нікого. Глузуватиму з дівчат, насміхатимуся, стану мстивим і не дозволю жодній полонити моє серце».
А це — маєш! Юнака охоплює дивне хвилювання, коли думає про Мері, коли зустрічає її погляд. Олесь хотів обдурити сам себе — не дати волі своїм почуттям. Та як їх угамуєш? Адже тільки той, хто кохає, живе справжнім життям.
Олесь не сказав Мері про свої почуття. Він намагається приховати їх, зовсім не тому, що Джон погрожував. Немає в світі сили, яка б могла стати на перешкоді коханню.
Олесь усміхнувся своїм думкам і підвівся з-за каменя. На серці у нього стало радісно. Мері сказала, що кохає його. Сказала своїй матері. А матері кажуть тільки правду. Кохання лише тоді стає справжнім, коли його двоє ділять порівну.
Та ще не загоїлася рана. Олесь відчуває, як найменша згадка про Галинку кладе біль на серце. І смуток огортає його. Дивна Мері, чарівна й смілива, ніжна і рішуча, вона врятувала йому життя, повернула йому свідомість, вирвавши з холодного океану.
Олесь бачив, як Мері зникала за пагорбом. Вона, напевне, йшла до нього. Джон саме на сироварні. З годину вони зможуть побути разом.
Олесь побіг до розкопок. Мері зупинилася коло білого стовпа і, напевне, розгублено глянула в глибочезну яму. Та наразі вона озирнулася і помітила його.
Вони обоє бігли назустріч одне одному. А коли зупинилися, Олесь ухопив Мері за руку, й вони мовчки подалися понад кручею.
— Олесь, ти справді?.. — стиха вимовила Мері.
— Мовчи, мила дівчинко! Мовчи. Я все знаю. Я все чув, що ти говорила матері.
— Як!.. Навіщо ж ти слухав?..
— Пробач мені, але я не винен. Я відпочивав під деревом і зовсім не помітив, як ти прийшла. Пробач. Але це надзвичайно добре, що я все чув! Знай же: я тебе кохаю! Міцно і… страшно.
— Чому страшно?
— Мені страшно від того кохання.
Вони зупинилися. Мері стала на камінь і несміливо притиснулася щокою до його щоки. Потім потихеньку, щоб навіть Олесь не помітив, посунула трохи свою щоку, і губи їхні зблизилися. Ще і ще зробила так. І нарешті вона несміливо доторкнулася до його губів своїми… Олесь чекав цього. Йому подобалося, що Мері затягує ту мить, коли їхні губи зіллються. Мері хоче зробити так, щоб ніхто не винен був у першому поцілунку. Але доки ж можна чекати? Олесь міцно пригорнув Мері, і їхні губи стулилися. Здалося обом, що їх поглинув безмежний бурхливий океан.