— Замовкни, — гримнув Джон.
— Ні, не мовчатиму. Ти хотів би віддати мене за Морісона? Продати хочеш за борги? Цього ніколи не буде. Ніколи! Запам'ятай на все життя: я належатиму тому, кого люблю!
— Буде, як я схочу. Або… — вимовив Джон, проте в голосі його не було рішучості.
— То як? — Мері вийшла з-за столу і стала перед батьком. — Може, скажеш, що буде зі мною, коли не підкорюся тобі? Мовчиш. Ну то ще повторю: ніколи не піду за Морісона. Він мені гидкий. Хай краще з'явиться на острові привид і задушить мене шворкою.
— Мовчи! Мовчи! Я наказую мовчати! Не смій згадувати при мені привида! — вигукнув Джон і похилив голову.
— Ага, й тобі страшно, — втупила очі в батька Мері, — хай і я загину, як моя мати. Хай прийде привид і відправить мене на той світ, але я ще кажу тобі: коли житиму на цьому світі, то лише з Олесем. А про Морісона забудь, тату. Назавжди. Хай лише з'явиться! Хай приїде. Жбурну йому золоту обручку і скажу все, що думаю.
Несподівано Джон підвівся із стільця і вийшов з кімнати. Ступив, опустивши голову, зсунувши брови до перенісся, а руда борода вп'ялася йому в груди. Мері здалося, що батько цього вечора ще дужче постарів, і їй стало шкода його.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Тиха, тепла ніч пливла над океаном. Вона висипала в чорну воду золоті зорі. А пізніше з глибини океану виплив повновидий, спокійний і величавий місяць.
Довго не міг заснути Олесь — прислухався, як спокійно дихає Білл. Іноді хлопець щось шепотів крізь сон, скидав ногами легеньку ковдру. Олесь уже двічі вкривав його. Знову лягав на підлогу, склеплював повіки, намагаючись заснути. Та раптом чомусь напосідалися тривожні думки, і сон мовби рукою знімало.
Отже, Фред має завдання знищити його. Цікаво, хто йому дав такий наказ — Джон чи Морісон? Адже не може він діяти сам. Фред не з тих людей, щоб у чомусь себе проявити. Він виконує накази. Олесеві, однак, здається — Джон зараз не хоче, щоб Фред його прикінчив. А втім, коли Мері зізналася батькові, що кохає Олеся, Фред міг діяти й за наказом брата.
Тільки-но сон мав подужати Олеся — знову згадка: прогуркотіла каменюка над головою. Олесь підхопився з постелі. Навіть примари лютого океану вже не мучать його, а про каменюку ніяк не може забути. Мабуть, страшно помирати такою смертю.
Та всемогутній сон переміг, взяв у обійми велетня юнака і поніс у край далекої, чарівної казки.
Галина прийшла до нього на корабель. Вони обнялися й пішли. Спершу йшли по воді, потім опускалися все глибше і глибше. На дні океану зустріли старого знайомого чорномора й велетенського кота. Потім з гущавини водоростів вилізли піп і його наймит Балда. А вони йшли і йшли. Коли ж до сонця стало зовсім близько, Галина раптом перетворилася в русалку. Вона попливла, а за нею сотні — тисячі русалок, і всі йому шепочуть:
— Зроби десятий крок… Зроби десятий крок…
Олесь прокинувся, витер піт з чола. Йому ніколи раніше ніякі сни не верзлися. А може, й снилися, та легко забувалися. Зараз же запам'ятав усе — до найменшої дрібниці.
— Десятий крок, — прошепотів Олесь сам до себе, — адже до океану дев'ять кроків, а треба зробити десятий. Пройти той крок в океані? А що, коли той крок є найголовніший?
Десь у їдальні годинник вибив чотири. Олесь потихеньку одягся й пішов з кімнати. Перші відблиски ранку вже впали на безмежну далечінь океану. Побляклий місяць схуд і хворобливо мерехтів. Зірки повільно зникали з неба, ніби ховав їх океан у своїх глибинах.
Причаївшись за скелею, Олесь озирнувся — чи не слідкує за ним Фред? Ні, немає нікого. Побіг, відчуваючи, як ранкове повітря гострим лезом урізається в груди. Невдовзі зупинився поряд з білим стовпом.
Роздягнувшись, Олесь сховав одяг у розщелині й відміряв від стовпа в напрямку океану дев'ять кроків. Дев'ять, а не десять. На самісінькому краї кручі він стояв і дивився в далечінь. Той самий океан, який ще зовсім недавно намагався поглинути його, зараз лежав перед ним спокійний і лагідний.
Ранкова прохолода стиснула могутні груди юнака. Олесь почав розтирати їх долонями. Треба вловити ту мить, коли нестримне бажання покличе його зробити десятий крок.
Політ! Ні з чим не зрівняна радість охопила Олеся. Мабуть, політ приносить людині незвичайні почуття тому, що вона не народжена літати, але сама здобула те, чого не одержала від природи. Перемогла й літає. І цей політ, ці кілька секунд незвичайного стану змусили серце юнака битися дзвінко й весело.
Та радість зникла, коли Олесь потрапив у воду й опинився в самісінькому епіцентрі велетенського виру. Спершу розгубився. Могутні водяні м'язи крутили йому руки й ноги, і здалося, що не вистачить у нього сили здолати їх. Він ще й ще раз пробував вирватися з жахливих обіймів виру — та марно. Саме тоді, коли вже сили полишали його і Олесь, розслабивши руки й ноги, перестав боротися з тими водяними м'язами, — вир крутнув його щосили і викинув у тиху воду.