Тривожно дивився на свічку — хоч би не згасла. Підійшов до вузеньких дверей і штовхнув їх. У невеличкій каюті стояли один на одному ящики. Олесь спробував підняти той, що стояв на підлозі, але не зміг навіть зрушити з місця. Тоді пошукав чогось важкого. В око впав залізний штир, що лежав під стіною. Вдалося відірвати одну дошку. В ящику лежали жовті бруски. Олесь узяв один з них в руки. Брусок був надзвичайно важким.
— Золото! Невже це золото? — вигукнув. Луна глухо повторила Олесів вигук, і йому на мить стало моторошно. Присвітив і почав уважно розглядати брусок.
Хіба гадав коли, що триматиме в руках шмат золота, трохи менший від цеглини? Хіба думав колись про таке? А бач, довелося. Чи ж гадав, що стане володарем скарбу?
— Володарем? А навіщо він мені? — запитав сам себе.
Присвітивши ще, помітив на брусках усілякі написи.
«Усе зрозуміло, — подумав Олесь, — тут зібрано скарби, награбовані в народів, що зазнали фашистської навали. Правду-таки розповідав Джон. Але які ж вони всі диваки! За двадцять років нікотрому з них не спала думка: зробити той десятий крок в океан».
Повернувшись до каюти, де на столі був самоцвіт, Олесь сів до столу і висунув шухляду. Там лежали стоси грошей. Він присвітив свічкою і зрозумів: то — долари. В другій шухляді — такі ж пакунки. В кожному було по тисячі доларів.
Знову Олесь усміхнувся сам до себе. Он скільки, грошей тут, і він може ними користуватися. Адже він їх знайшов! Він! А чому б і справді не забрати їх? Адже коли б гроші потрапили до рук Джона чи Морісона, вже давно не було б їх тут. Лежали б у банку на рахунку.
Та навіщо вони йому, ті гроші? Правда, аби вони допомогли йому повернутися на батьківщину — тоді ще слід на них зважити.
А якщо Джон поверне борг Морісонові — тоді Мері не піде за нього заміж? І батько її не наполягатиме на тому? Але яке Олесь має право брати ці гроші? Вони йому не належать. Отже, ніякого права у нього на них немає. Потім — як пояснити Джонові, де взяв долари? Доведеться сказати, що знайшов скарб. Тоді вони його замордують. Не минути йому смертельної загрози. Його швидше вб'ють, ніж випустять живим з острова.
Мері двічі врятувала йому життя. То хіба він зараз має право думати, що буде, коли віддасть гроші Джонові? Хай учинять як схочуть, а Олесь визволить Мері з ярма, яке їй готує тато, візьме гроші й віддасть їх Джонові. Щоби повернув борги Морісонові. Навіть тоді, коли його вб'ють, Мері буде вільною.
Олесь знайшов шмат брезенту, загорнув у нього двадцять пачок і перев'язав мотузкою. Сидячи навпроти дивного самоцвіта, Олесь подумав, що зараз життя його вивело на шлях, який веде до подвигу — повернути скарби народам, пограбованим фашистами. Отже, вирватися з острова за всяку ціну й лише радянським людям відкрити таємницю.
Ще постояв Олесь посеред каюти, кинув прощальний погляд на самоцвіт. Ні, не чіпати його, не піддаватися чарам, не брати до рук.
Загасивши свічку, Олесь навпомацки рушив до дверей. В руках тримав пакунок з грішми.
За кілька хвилин вибрався з човна, старанно прикрив люк і тільки тепер відчув, як він змерз. Швидше б побачити над головою ясне небо, тепле сонце.
Він ішов по корпусу човна, та, посковзнувшись, плюхнувся й поплив. Плив до того місця, звідки, мов кинджали, врізалися в печеру сонячні промені. Вони відбивалися вгорі й наповнювали печеру сяйвом. Нарешті Олесь опинився біля отвору. Зробивши різкий рух ногами, силкувався виплисти з печери, але могутній вир відкидав його геть. Олесь кілька разів брав якомога більший розгін, але — марно! Тугі струмені виру, які внесли його в печеру, тепер не випускали з неї.
Після кількох спроб Олесь розгубився. Здавалося, сам великий і могутній океан охороняє скарб. Борсання у воді та холод украй знесилили його. Олесь підплив до каменя, вчепився однією рукою за гостре лезо скелі, щоби перепочити й знову почати бій з виром. Та несподівано для себе помітив за півсотні метрів ще одне пасмо світла. Якщо воно пробивається крізь каміння, то є там і вихід. Передбачення виправдалися. Коли наблизився до того пасма — побачив вузьку щілину в скелі й сяк-так проліз крізь неї. Відпливши кілька метрів, озирнувся, щоб запам'ятати, де той вихід, але нічого не помітив. Рівні скелі, відшліфовані хвилями за сотні тисяч років, були скрізь однаковими.
Олесь плив озираючись. Ніде нікого не було видно. Лише чайки скиглили, шугали над головою. Він обережно виліз на скелю, пішов до білого стовпа і ліг навпроти сонця. Треба було обсохнути, щоб ні в кого не з'явилася підозра, ніби він десь плавав. Гроші загорнув у пісок, ще й накрив зверху каменюкою.
Олесь лежав і думав: «Тепер почнеться найстрашніше. Однак я нікому не скажу, де взяв гроші. Нікому! А може, краще буде, коли їх не віддавати Джонові? Для мене, звичайно, краще, а для Мері? Ні, не будь таким полохливим, Олесю! Борися, і ти переможеш!»