— Морісоне! Морісоне! Мовчить. Адже домовилися, що сьогодні зранку розмовлятимемо, — говорив густим басом найстаріший в кімнаті Джон Сміт. Руді брови збігалися над низьким, угнутим лобом, маленькі злі очі дивляться люто, руденька борідка якось неприродно висить на важкій чотирикутній щелепі.
— Годі, тату, — радить дівчина. Вона сидить у кріслі-гойдалці, всміхається. Але в синіх-синіх очах помітне занепокоєння. Руде, аж червоне волосся зібране в жмут. Все це тримається на тоненькій високій шиї.
— Ти завжди порадиш те, чого не слід робити, — запалив сигарету Фред. Він весь зіщулений і вузькогрудий. На худій жилавій шиї якось незручно сиділа голова. Обличчя у нього жовте і виснажене. Таке обличчя мають наркомани та тяжкохворі. Фред був наркоманом. Він дивився на всіх, ніби цілився з пістолета. — Нам неодмінно треба знати, коли він приїде. Неодмінно. Ти викликай його, Сміте. Викликай.
— Я знаю, чого ти так чекаєш Морісона, знаю, — вимовив хлопчик років десяти. Він був схожий на Мері. Тільки риси обличчя мав по-чоловічому грубіші. Лише очі в Білла яскраво-зелені. — Ти чекаєш його, бо він має привезти тобі пілюлі оті, що роблять тебе п'яним і гидким.
— Цить! — гримнув на хлопця Фред.
Але Білл не злякався того вигуку. Він бавився з Бубо — великим собакою, який, певне, мав своїм далеким родичем вівчарку.
— Морісоне! Морісоне! — гукав у мікрофон Джон. Нарешті йому це набридло. Він поклав на столик мікрофон і почав набивати люльку. — Нумо ти, Мері. У тебе щаслива рука.
— А він мені, твій Морісон, не потрібний, — сказала дівчина, але взяла до рук мікрофон, труснула ним і вигукнула дзвінко та весело — Морісоне, старий бовдуре, де ти? Прийом.
— Я слухаю, — пролунав дзвінкий голос у гучномовці. — Це ти, Мері, така люб'язна до мене?
Мері не відповіла. Всі в кімнаті засміялися. Навіть Джон випустив цівку ядучого диму, весело всміхнувся. Таке буває не часто. Взяв Джон до рук мікрофон і спохмурнів. Він випростався на весь свій велетенський зріст. Щось хиже майнуло в його очах.
— Я вже годину стовбичу біля мікрофона, містере Морісон. Годину! Слід же дотримувати свого слова. Прийом.
— А що для тебе година? Все одно на тому острові боки пролежуєте. Прийом.
Фред поривався взяти мікрофон, але Джон відштовхнув його.
В гучномовці щось тріснуло, загуло, і раптом почувся грізний вигук Морісона:
— Нероби ви всі! Нероби і ледацюги! Сподіваюся, Джоне, ти готовий віддати борг? Мені потрібні гроші. Прийом.
Джон усіх оглянув холодним поглядом, ніби чекаючи поради,і відказав:
— Містере Морісон, прошу мене зрозуміти. Немає в мене грошей. Ферма приносить самі збитки. Прошу зачекати ще два місяці. Або я повністю розрахуюся з тобою, або… Прийом.
— Мене найменше цікавить, що буде з тобою через два місяці. Та я хотів би все вирішити інакше. Поклич міс Мері до мікрофона та накажи їй ввічливо поводитися зі мною. Прийом.
Джон запитливо глянув на Мері. Вона крутнула головою — мовляв, не бажає розмовляти. Джон сказав:
— Містере Морісон, її зараз немає в кімнаті. Прийом.
— Краще скажи, що вона не бажає взяти до рук мікрофон. Гаразд. Майте на увазі — я приїду за три-чотири дні. А ти, старий опеньок, скажи дочці, що коли вона буде мені за дружину, то всім вам житиметься набагато краще. І ніяких боргів не доведеться віддавати. Прийом.
Мері вихопила з батькових рук мікрофон і вигукнула:
— Це я, Мері. Прийом.
— Ти все чула, міс Мері? Прийом.
— Ні. Прийом.
— Хочеш, щоб повторив?
— Ні. Взагалі не хочу чути вашого бридкого голосу. Прийом.
— Ха-ха. Коли не хочеш чути, то навіщо розмовляєш? Мабуть, тато порадив? Прийом.
— Мені ніяких порад не треба. Вже доросла. Прийом.
— Чудесно. Коли доросла, то мене зрозумієш. А коли так, то подумай, чим усе може скінчитися для твого батька і для тебе. Я слів на вітер не кидаю. Це ти добре знаєш.
— Цього разу вони полетіли за вітром. До побачення!
Мері поклала мікрофон. Його вхопив Фред і вигукнув:
— Містере Морісон! Прошу вас… Це говорить Фред. Прошу вас, привезіть якнайбільше пакетиків. Якнайбільше! Прийом.
— Ви там дурників клеїте. Скоро приїду. Кінець розмові.
В кімнаті запала тиша. Всі уникали дивитися одне одному у вічі.
— Так буде найкраще. Швидше вирвемося з цього проклятого острова, — вимовила Мері.
Джон Сміт похмуро, з-під свого вузького лоба поглянув на Мері:
— Вирвемося. Ти з Біллом — у світи, а я з Фредом у тюрягу. Так? — Джон оглянув кожного. Щелепа йому відвисла. Чути було, як у нього в грудях щось гуло, перекочувалося. Занадто багато він висмалив люльок на своєму віку. — Так, я вас запитую? — Його велетенський кулак упав на стіл.