— Хочеш знову зіпхнути каменюку мені на голову? Потім скажеш, що вона сама зірвалася. Чи не так?
Фред не відповів.
— Щось немає бажання копати, — сказав Олесь. — Ти як?
— У мене його ніколи не було. Скажи чесно — ти також переконаний, що тут немає скарбу, що то все чиясь вигадка? Хтось задурив нею голову моєму братові.
Вони сіли на тепле каміння над ямою. Фред несподівано запитав:
— Скажи, а в твоїй країні є гангстери чи мафіози?
— Немає.
Фред отетерів і недовірливо подивився на Олеся, стенув плечима:
— Немає? А як же ви там живете? І ніхто у вас не очищає банків та ювелірних магазинів?
— Банків ніхто не обкрадає. Ювелірних магазинів також. А дрібні злочинці ще є. Мало, але трапляються.
— Які це дрібні? Поясни.
— Кишенькові сявки.
Фред замислився. Від надмірного напруження у нього зморщився ніс і нап'ялися жили на худій довгій шиї.
— Я б не хотів жити в такій країні. Злодіїв і гангстерів у вас немає тому, що нічого їм красти. Так?
Довго і з насолодою сміявся Олесь. Гляне на спантеличеного Фреда — і знову заллється сміхом.
— Оце втнув! Оце сказав! Кажеш, немає чого красти. Знаєш, я гадав, що ти ні до чого не придатний чоловік. Виходить — помилився. Отак дотепуєш. Молодець!
— Чом тобі так весело?
Раптом Олесь заговорив суворо й сердито.
— Не доводилося зустрічати такого нестелепу, таку нерозумну людину, як ти. Мабуть, лише ти один і не знаєш, що влада в нашій країні належить робітникам, селянам.
— А я не робітник і не селянин. То, виходить, я не буду у вашій країні біля влади?
— Не будеш. Такі у нас в тюрмах сидять.
— От бачиш, а в нашій країні я не сиджу. Це ж справжня демократія. От бачиш — це на мою користь.
— Згоден. На твою. Може, підемо копати? — запропонував Олесь. Йому набридло розмовляти з Фредом.
— Ні. Не хочу. Ще таке запитання, тільки ти відповідай правду. На пропаганду мене не бери. Героїну чи маріхуани у вас роздобути можна?
— Ні.
— Зовсім?
— Зовсім. Заборонено торгувати наркотиками.
— Слухай, ти мене не обдурюй. У нас також заборонено їх продавати, але купити можна скільки завгодно і де завгодно.
— У нас наркоманів немає.
— Ніяк не підходить для мене твоя країна. Я там не вижив би.
— Цілком згодний, — ствердив Олесь і всміхнувся.
Ще якась думка мучила Фреда. Він кілька разів недовірливо позирав на Олеся, нарешті наважився і запитав:
— Ну, а нічні клуби є? В рулетку грають? Чи, може, ігрові автомати поставили?
— Нічого цього немає.
— От бачиш, які ви там відсталі. Майже дикуни.
— Я віддав би скарби цього острова лише на один день перебування на своїй землі. Така вона мені дорога!
— Знову про скарб. Ти їх нікому не зможеш віддати, бо їх тут нема, — іронічно всміхнувся Фред і похитав головою.
— Справді. Я не подумав і бовкнув про скарби. Послухай, Фред, а що, коли вони є? Тобі ніколи не спадала така думка? Може, Джон не помиляється, може, карта в нього справжня і скарб тут десь лежить?
— Не плети дурниць.
— Ну, уяви на мить, що вони є, що ми їх знайшли. Як ти вдієш?
— Тоді? Тоді я також став би багатим. Гадаєш, хтось би поживився тим скарбом, окрім мене? Помиляєшся. Ніхто.
— А як же брат? Усе життя тут землю копає, сподівається на скарб?
— Це мене мало цікавить. Знайдемо скарб — брат також буде моїм ворогом. О-о, будь певний. Я зумів би прожити ті скарби так, що ввесь світ заговорив би про мене. Я нищив би комуністів скрізь, а в першу чергу в своїй країні.
Фред раптом згадав, що скарбів немає, і похилив голову. Потайки витяг з кишені пакетик, звідти добув пілюлю і проковтнув її. За кілька хвилин він уже мандрував у далеких чарівних краях.
Олесь ще трохи посидів, з огидою поглянув на вирячені очі Фреда і пішов до кручі, з якої стрибнув у океан. Там дивовижний вир без угаву сплітав м'язи і всмоктував їх у глибину.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Перед вечором, коли сонце схилилося до обрію, з заходу подув вітерець. Спершу легенько, ніби попереджаючи, щоб його чекали в гості.
Коли Фред і Олесь повернулися до будинку, там уже порався Джон. Наказав він Олесеві негайно перевірити, чи надійно закріплені шхуна і шлюпка. Буде буря.
Ішов Олесь до берега й думав: дивак Джон, ніби ненавидить його і ось доручає перевіряти. То, може, його ненависть не справжня? Може, він лише маскується нею?
Вітер уже почав свою одвічну боротьбу з океаном. Хвилі могутніми валами накочувалися на берег. Вони тепер не гаптували мереживо, а вгризалися в граніт, у безсилій люті відкочувалися, щоб знову й знову взятися за своє.