Олесь перевірив кріплення. Шхуна стояла надійно, лише злегка гойдалася на хвилях. Сюди буря не може простягти свої крила.
Скелі різали хвилі на клапті, і клапті тоді ставали безсилі і кволі.
Вітер сердито стугонів, налітаю чи на скелі. Стугонів ніби тому, що ось уже багато років ранить об той граніт свої могутні груди, а перемогти не може. Минуть ще тисячі й тисячі років, перш ніж переможця буде виявлено. А зараз сміються з вітру скелі, стоять непорушно і твердо.
Повернувся до будинку Олесь збуджений, схвильований. Буря розбудила спогади про недавні години страшної боротьби. Відчув, як здригаються в нього груди і щось холодить спину. Як і цей острів, в океані він був віч-на-віч з ураганом.
Коли Мері гукнула всіх вечеряти, буря набрала ще більшої сили. Океан плакав від того, що не може проковтнути острів, який так недоречно став на шляху.
Повечеряли мовчки. А коли пили каву, Олесь запитав:
— Чому сьогодні так сумно?
Мері всміхнулася і виразно подивилася на Олеся:
— І зовсім не сумно. Навпаки. Мені подобається, коли буря летить над океаном. Мені тоді здається, що ми зовсім маленькі й немічні.
— А я боюся бурі, — озвався Білл, — бо то нечиста сила дмухає на землю. Такими ночами по нашому острові бродить привид.
— Це точно. Він полюбляє, коли темно, — додав Фред.
Джон, здається, нічого не чув, сьорбав каву і дивився проти себе. Білл повів далі:
— Олесь каже, що в їхній країні немає привидів. Там живуть люди і нічого не бояться. Еге ж, Мері?
— Правда.
— То давай туди поїдемо. Ти візьмеш нас із собою, Олесь?
Хлопчина говорив так щиро і з таким завзяттям, що Олесь йому відказав:
— Обов'язково.
— Хай сам спершу туди потрапить, а тоді й вас забере. А то шлюпка всіх тих, котрі бажають потонути, не вмістить, — засміявся Фред, і його тоненькі губи скривилися.
— Гадаєш, і мене шлюпка не витримає? Помиляєшся. Я обов'язково потраплю на батьківщину. Обов'язково. Інакше — для чого жити?
Знову запала тиша. Лише вітер щосили впирався г в будинок, ніби намагаючись стерти його на порохняву. Старенький будинок рипів і потріскував. Але в нього ще досить було сили, щоб устояти на місці. Джон був мовчазний і похмурий. Хто знає, може, буря навіяла спогади якісь? Може, він щось бачить в уяві своїй?
Несподівано Білл запитав:
— Тату, а тобі доводилося бачити привида? Ти так багато прожив на цьому острові.
— Ні, — буркнув Джон і підвівся з-за столу.
— А чому? — не заспокоювався Білл.
Джон вийшов з кімнати, навіть не подивившись на сина. Білл узяв Олеся за руку й потяг за собою, Мері і Фред лишилися в кімнаті. Прибираючи зі столу, Мері запитала в дядька:
— А ти чому не йдеш? Може, хочеш кави? Та я не раджу пити. Не спатимеш потім.
— Не йду, бо хочу порозмовляти з тобою.
— Знову про те?
— Знову. Ти його кохаєш?
— Мовчи, дядьку Фреде. Мовчи.
— Не мовчатиму. Я не бажаю родичатися з комуністом. Наш рід хоч небагатий, але…
— Послухай, Фреде, чому ти втручаєшся в мої справи? Ти ж знаєш, що буде все, як я схочу. Знаєш?
— Навіщо розрядила пістолет?
— Сам знаєш, навіщо. Іди спати! На добраніч. Мері вийшла з кімнати, а Фред ще лишився. Він смалив сигарети й прислухався до бурі.
Олесь не міг заснути. Мабуть, оскаженілий вітер, що свистів і стугонів, нагадав йому ті довгі дві доби, коли віч-на-віч лишився з океаном. Сон не йшов до нього, хоч уже давно минула північ. Раптом почув, як стиха рипнули двері, а коли помітив, що до нього йде Мері, затих, ніби заснув.
Мері зупинилася. Блискавка різонула темряву. Олесь помітив, що одяг на ній мокрий. Їй, напевне, було страшно й соромно. Нарешті вона перемогла себе, стала навколішки й доторкнулася до його плеча. Олесь простяг руку і наткнувся на її худорляве плече.
Мері шепотіла молитву. Олесь ледве вловлював окремі слова. Після молитви припала головою до грудей Олеся.
— Що скоїлося, мила моя? Чого ти, Мері?
— Тихше. Прошу тебе… — притулила вона до його вуст руку.
— Я кохаю тебе і все життя хочу бути з тобою. Забери мене звідси. Не можу я щохвилини думати, що тобі загрожує небезпека. Я чула їхню розмову і знаю: вони хочуть позбутися тебе до приїзду Морісона. Бояться, що я вижену того жениха, коли ти будеш тут. Не вір їм. Не вір моєму батькові. Він жорстокий і страшний, коли гнівається.
— Де ти була? Чого вся тремтиш?
— На березі. Ой, страшно там. Я зіпхнула шлюпку у воду. Хвилі кинули її на берег, і від неї тепер нічого не лишилося.
— Але, Мері, твій батько обов'язково звинувачуватиме мене.