— Я скажу, що сама це зробила. Я й не на таке піду, аби тобі не загрожувала смерть, милий мій. Молюся ввечері і зранку. Прошу бога, щоб захистив тебе, щоб лишив мені єдину радість — тебе. Він буде милостивий до мене. Та…
— Що ти хотіла сказати?
— Ти не віриш у бога. Коли б вірив — він би захистив. Що я можу зробити?
— Поцілувати, — прошепотів Олесь і стиха засміявся.
Мері знову поклала свою руку йому на губи. Олесь узяв її руку в свою, підвівся з підлоги і сказав:
— Не хвилюйся. Запевняю тебе — все буде гаразд. Мила моя дівчинко, я поїду звідси лише разом із тобою. Ти навіть не знаєш, що буде завтра. Даю тобі слово — вони будуть мене прохати лишитися на острові. Не бійся за мене і не ходи сама вночі. — Олесь хотів поцілувати Мері, але вона знову припала головою до його грудей.
— Вони жорстокі. Не вір їм! Вони зрадливі й підступні. Це великий гріх, що я так говорю про свого батька і дядька. Але це правда і її знає бог.
Мері причаїлася. Їй було приємно і тривожно.
— Мені бог не простить, що я прийшла до тебе вночі. Я молитимуся до ранку, проситиму його милості.
Притулившись до юнакової щоки, вона рвучко підвелася й вийшла.
Олесь випростався на підлозі. Ноги його впиралися в стіну. Білл спокійно дихав і щось шепотів крізь сон. Буря, здалося, почала вщухати. Стомлений вітер не завивав, а зажурно і сумно зітхав, ніби шкодуючи, що океан знову лишився не подоланий і скелі стоять, як і тисячу років тому. Старенький будиночок теж неушкоджений.
Скільки зусиль витрачено марно.
Було чутно, як хвилі ще кидалися на гранітні скелі, втрачаючи силу. Промине кілька годин, і океан мирно задрімає.
Олесь не спав до ранку. Пригадалося рідне село. Зараз там косять трави. Ще із сьомого класу він почав ходити на косовицю. На луках біля Сули трави о цій порі стоять високі, соковиті. Не дуже сіножатками поженеш там — на галявинах, у гаях та левадах.
Коса в нього йшла рівно та розмашисто, траву брала при самісінькій землі. Бувало, старі косарі, що тепер лише коси клепають, навіть заздрили.
— Ну, йде Олесь! Як я, бувало, в молоді роки. Добрий косар росте. Поважатимуть люди.
Повертався додому втомлений і голодний. Мати обіймала, припадаючи до нього:
— Косарику мій, а чи дівчата бачили, як ти ручку йдеш? Може, котра вже всміхається, га?
Ще в сьомому класі вчився, а матуся вже про наречену думає. Говорить вона ніби жартома, ніби для того, щоб посміятися, але коли часто такі смішки в хаті, то вони вже й на жарт не схожі.
Якось Олесеві схотілося заспокоїти матір, і він сказав, що невісткою в неї буде Галинка.
— Ота кирпата? — запитала мати.
— Мені подобаються кирпаті, — відказав Олесь.
Після цієї розмови мати більше не говорила про наречених.
Не вийшов косар з Олеся. Потягнуло на море. А косовиці в рідному колгоспі ніколи не забуде.
Крізь вікно пробивався несміливий, щедро вимитий дощем ранок. Олесь зачекав, доки вікно дужче посивіє, підвівся, кілька разів змахнув руками, глянув на Білла. Хлопчик смачно спав. На губах грала усмішка. «Що сниться йому?» — подумав.
Одягнувся і вийшов. Сьогоднішні події можуть змінити його життя.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
На столі у великій тарілі парували смачні кукурудзяні млинці, в мисці красувалися помідори, а поряд — тоненько нарізані сир і шинка.
— Де ж твій Олесь? — запитав Джон у дочки. — Вдруге змушує нас чекати. Не будемо зважати на нього. До столу.
Мері образливо надула губи. Щось неприємне було в голосі батька. «Твій Олесь». А хоч би й так — її. То з цього хіба треба глузувати? Вона не дозволить!
Фред і Джон пішли до столу, а Мері з братом лишилися біля вікна. Так уже повелося в цій родині — після смерті матері ніхто не доторкався до їжі раніше від Мері. Навіть старий Джон дотримувався такого порядку.
— До столу — сказав! — гримнув батько, поглядаючи на Мері, на Білла.
— Їжте, а ми зачекаємо, — відказала Мері.
— Гаразд. Але нагадай йому, що сьогодні має забиратися звідси геть.
— Я знаю, ви хотіли відправити Олеся на смерть. Ви чекаєте його загибелі, мов свята. Та знайте: він нікуди не поїде звідси. — Мері дивилася у вічі своєму батькові. Погляд у неї твердий, брівки стиснуті.
Джон розумів — дочка не жартує, та вимовив про всякий випадок:
— А це не тобі вирішувати. В нашому домі є старші.
— Ні, мені вирішувати! Мені! Ви його ненавидите, а я кохаю. Тому мені вирішувати! — вигукувала. — Запам'ятай назавше, тату: Олесь поїде з острова тільки разом зі мною.