— І зі мною також, — сказав Білл. — А ви лишайтеся тут.
— Мовчати! — гримнув Джон.
— Ти нам не перешкодиш. Поїдемо звідси. Коли ви хочете, щоб Олесь загинув, то і я з ним…
— Проклинаю тебе! — гримнув Джон.
Мері остовпіла. Вона ніколи не чула цього слова з вуст батька. Стиха вимовила:
— Можеш проклинати. Ти в бога не віриш, тому він твоїх слів не почує.
Джон сидів біля столу й дивився кудись далеко в простір. Невже через цього шмаркача, через цього непроханого гостя утратить дочку й сина? Ніколи цьому не бувати! Джон ще знайде сили, щоб упоратися з тим чужинцем. А дочка поплаче та на тому все й скінчиться. Ой, ні — не скінчиться. Знає він її. Знає, бо в неї — його вперта вдача.
Мері стояла біля вікна й дивилася на долину — чи не з'явиться Олесь?
Фред смакував млинці й не втручався в розмову. Лише вряди-годи ядуче всміхався і щось мугикав собі під ніс. Нарешті й він не втерпів:
— Кажуть, у них немає буржуїв, а Олесь поводиться ніби панок. Живеться йому в нас добре, їсть на дурничку…
Фред не закінчив свого. До кімнати зайшов Олесь, привітався і попрохав пробачення, що спізнився. В куток Олесь кинув пакунок, загорнутий в брезентину. З того, що в кімнаті запала тиша, зрозумів: тут говорили про нього.
Мері запросила Олеся до столу й присунула до нього мисочку з млинцями, поклала сиру і шинки.
Їли мовчки. Коли перед Джоном спорожніла миска, звернувся до Олеся:
— Що ти нам сьогодні скажеш?
— А що б ви хотіли почути? — з усміхом запитав Олесь.
— Джон хотів би почути, коли ти заберешся з острова? — спитав Фред, запалюючи сигарету.
— Ні. Не так, — втрутився Джон, — Я хочу, щоб сьогодні до вечора тебе тут не було.
— Гаразд. Це останнє ваше слово? — запитав Олесь.
— Ні, чому ж останнє, — іронізує Фред, — можеш не чекати до вечора. Бери шлюпку і їдь хоч зараз.
— Шлюпки немає. Її змила буря, — сказала Мері, — і, взагалі, ти їх не слухай, Олесю. Вони вже знають, що я з Біллом їду з тобою.
— Замовкни! — вдарив кулаком по столу Джон. — Коли шлюпки немає, то геть звідси тим шляхом, яким до нас потрапив.
— Годі! — підступила до батька Мері. — Я не дозволю знущатися над ним.
Несподівано Олесь засміявся і з насолодою слідкував, як зсунув брови Джон, як лютиться Фред. Насміявшись досхочу, Олесь зовсім спокійним голосом запитав:
— Помиляєтеся, містере Джон. Я хочу виїхати звідси зовсім інакше, ніж прибув. Чи не погодилися б ви трохи порозмовляти зі мною, сер?
Мабуть, недоречний сміх та вишукані слова Олеся вразили старого Джона. Він стенув плечима.
— Говори, тільки небагато.
— Скільки ви заборгували Морісонові?
— А це тобі навіщо? Може, ти замість мене віддаси йому борг?
— А ви скажіть. Може, й віддам.
— Десять тисяч доларів без малого. Он скільки.
— Не так уже й багато. За такі мізерні гроші хочете віддати свою дочку нікчемному стариганові?
— Це тебе не стосується, — розлютився Джон.
— Ще запитання: скільки коштувала ваша шхуна, коли ви її купували?
— Три тисячі. Це я знаю, — вигукнув Білл.
— Ну, а коли б хтось запропонував вам за неї десять тисяч, ви б її продали? — Олесь із цікавістю позирав на Джона.
— Таких диваків немає на світі.
Олесь підвівся з-за столу, взяв у кутку пакунок і подав Джонові.
— Я купую у вас шхуну за десять тисяч доларів і стільки ж даю вам, щоб повернули борг Морісонові. Сьогодні ж я від вас поїду.
Всі присутні в кімнаті здивовано глянули на Олеся. Сині-сині очі Мері стали ще більшими від приємного здивування. Джон тримав у руках пакунок і, здається, прикипів до підлоги, Фред ще не зрозумів до пуття, що тут відбувається, а Білл радісно тулився до Олеся.
Та німа сцена минула. Джон гарячково розгорнув пакунок, швидко рахував стосики, перехоплені навхрест голубими стрічками, і щось бубонів собі під ніс. Ніхто в кімнаті, проте, не міг зрозуміти, що він говорить. Потім Джон кинув усі гроші на стіл, розпакував одну пачку, порахував. Кілька асигнацій перевірив на світло. Чи не фальшиві. І несподівана радість засвітилася в нього на обличчі.
— Ну то як, згодні? — запитав Олесь, коли Джон закінчив рахувати.
— Згоден! Звичайно згоден! Бери шхуну хоч зараз, — радісно вигукнув. Очі в Джона сяяли, він підійшов до Олеся й по-дружньому поплескав його по спині. — Не знав я, що ти мене виручиш із біди, сер Олесь. Дякую! Ти справді хороший хлопець.
Несподівано з кутка просичав Фред:
— Джоне, не будь дурнем. Олесь знайшов наш скарб і нашими грішми з тобою розраховується. Тобі віддає мізерну частку, а собі гребе мільйони. Не будь дурнем…