— Ой лихо! А води забули взяти! Як же в океані без води?
Хвилинку постояли. Потім вихопився Білл:
— Зачекайте мене тут, я зараз.
Олесь та Мері лишилися біля скелі. Олесь поставив кошик на землю і пригорнув Мері.
— Мила моя дівчинко, у тебе очі як океан — безмежні й гарні. — Він нахилився й поцілував її в губи.
— Мені страшно, Олесь. Якесь тривожне передчуття мене турбує.
— Все буде гаразд.
— Я забула помолитися, і бог нам не допоможе…
Олесь ледь стримав сміх: він якось необережно поглузував з її віри в бога, та Мері образилася, відвернулася й довго мовчала.
— А ти зараз помолися, — порадив Олесь.
Йому хотілося заспокоїти свою кохану. Їй, напевне, тяжко.
— Не можу. Я тоді розмовляю з богом, коли спокійно і радісно на серці. А зараз, може, я сама чиню гріх, кидаю батька й могилу матусі…
— Заради мене?
— Може, й так. Заради нашого кохання. Не зможу я жити без тебе, як не можу без бога. Бо ти мій єдиний! Я повинна вберегти тебе від смерті. Гадаєш, не розумію, навіщо віддав батькові гроші? Ти ж знав, що після цього буде, але віддав, бо мене хотів урятувати.
Повернувся Білл з відром води. Так? Хотів, щоб батько забув про Морісона?
— Он скільки є! Вистачить?
Олесь узяв відро, Мері — кошика з їжею. Пішли швидше.
Олесеві пригадалася вчорашня розмова. Перед обідом їм удалося побути разом. У ці години Джон порався на сироварні, а Фред, наковтавшись героїну, марив у холодку.
Мері запитала:
— Ти справді знайшов скарб?
— Справді.
— Він великий? Там багато золота й діамантів?
— Так.
— Ти мені не говори про нього нічого. Я не повинна знати, де скарб, бо я можу сказати батькові, коли почне тебе катувати. Не говори.
— Гаразд, Мері, не скажу.
Вони помовчали. Мері довго не наважувалася запитати, але все ж не втерпіла:
— Тепер ми з тобою будемо багаті. Правда?
— Не знаю, Мері.
— Але ж…
— Ти гадаєш, що я неправду казав твоєму батькові? Ти гадаєш, що я загарбаю ті скарби собі?
— Ні… — розгубилася Мері. — Але… та я вірю, що так, напевне, треба…
— Ось ми потрапимо в нашу країну, поживеш з нами і навчишся думати, як я. Гаразд?
— Згода. Навчуся.
По трапу піднялися на шхуну. Тільки на палубі Олесь відчув, що його охопило гаряче бажання негайно вирватися з цього клятого острова.
— Білл, веди мене до моторів. А пальне там є?
— Є. Я сам заливав баки. Ми завжди тримаємо мотори напоготові. Так велів тато.
— Нам би вийти з бухти, а там напнемо вітрила.
Олесь і Білл спустилися по східцях у маленьке машинне відділення, де стояли два мотори. Мері лишилася на палубі.
А в цей час у будинку почав несамовито валувати Бубо. Хоч як Білл просив узяти з собою собаку, згоди не дійшли. Мері сама любила Бубо, але ж в океані його треба годувати й поїти, а в них самих харчів обмаль. Білл порюмсав трохи й погодився.
Бубо, звичайно, почув, як вийшли з будинку його кращі друзі. Спочатку прислухався й терпів. Почув, як усе далі й далі віддаляються від будинку Мері, Білл та Олесь. Бубо сподівався, що Білл зараз повернеться і покличе, але марно. Тоді Бубо почав шкребтися в двері, щоб відчинити їх. Та вони не піддавалися. Бубо не витримав і заскиглив.
Фред і Джон підхопилися разом.
— Що трапилося, Джоне?
Той не відповів, пішов у кімнату Білла. У ній не було ні сина, ні Олеся. Тоді Джон присвітив ліхтариком у кімнаті Мері. І там пусто.
— Утекли! — гукнув Фредові й, захопивши мисливську рушницю, подався з кімнати.
Бігли щодуху. Попереду Джон, за ним — Фред. Джон шепотів:
— Усіх постріляю! Всіх до єдиного!
— Тоді ніколи не заволодієш скарбом, дурню, — відказав Фред. — Думати треба!..
— До біса все! Постріляю!
Раптом вони почули, як на шхуні чмихнув мотор.
— Один уже завели, — прошепотів Фред. — Та одним не зрушать її з місця.
Джон наддав ходу. Коли збігли на трап, їм назустріч кинувся Бубо. Пес радісним скигленням зустрів новоприбулих і, напевно, радів з того, що ось тепер вони знову всі вкупі.
Саме тоді почав працювати другий двигун.
— Виходь! — гукнув на повні легені Джон і для більшої переконливості вистрелив у повітря.
Першою підбігла до батька Мері. Вона вигукнула:
— Кинь рушницю!
— Геть!
— Кинь, кажу! — Мері рішуче пішла на батька. Дуло рушниці дивилося їй у самісінькі груди.
На постріл прибіг Білл. Він одразу збагнув, у чім річ, і сказав:
— Не бійся, Мері. Там я лишив тільки один патрон. — Потім підбіг до батька і запитав — Чого ти сюди прийшов?
— Де він? Де Олесь?