Олесь підвівся, навіть трохи завагався. Хіба не розчулишся, коли з вуст такого сіромахи почуєш подібні слова? Але, наразі опанувавши себе, сказав те, що вже кілька разів повторював: скарб слід повернути справжнім господарям.
Джон витяг з шафи пляшку й три склянки. В одну з них поклав пілюлі й налив червоного вина, а в дві інших — віскі. Зачекавши трохи, подав Олесеві вино й сказав:
— Ну, годі на сьогодні. Випий, і ми — з тобою.
Олесь трохи завагався, але вже давно відчував спрагу. Припав до склянки і, не відчуваючи смаку, осушив її. Фред і Джон глянули один на одного й усміхнулися. Вони випили віскі й тепер сиділи, дивилися на Олеся. Він зрозумів: щось трапилося. Чом це вони обидва раптом стали іншими? І дивляться на нього, ніби глузують.
За кілька хвилин Олесь відчув, як обважніло тіло його і почала паморочитися голова. Та цей стан несподівано змінився. Стало весело і радісно. Перед очима попливли якісь дивні краєвиди. Здавалося, летить у літаку, над горами. А все тіло стало легким і якимсь особливим, ніби напоєне чудесним нектаром. Голос Джона доходив до нього десь здалека.
— Я тебе зараз не вбиватиму. Ні. Ти помиратимеш довго і страшно. Дам, проте, тобі час подумати. Може, візьмешся за розум.
— Марно витрачаєш слова, брате, — вимовив Фред, — зараз він уже не належить собі.
Олесь з усмішкою на вустах спостерігав, як Джон міцно скручує руки. Йому до того ніби не було ніякого діла.
Джон узяв Олеся під руки, і вони пішли. Але ноги стали гнучкими. Тоді Джон звалив Олеся на плечі й поніс.
Минали довгі години в маренні. Перед очима зринали якісь краєвиди. Вони змінювалися дивовижними, химерними картинами, й тоді пливли перед очима величезні ящури, павуки, звідкись приходили скажені шакали і на очах перетворювалися на ще страшніших та огидніших удавів. Потім Олесь надовго втратив свідомість. Прийшов до пам'яті лише в цій холодній печері. У роті в нього кляп, руки й ноги міцно зв'язані.
Олесь утратив відчуття часу. Скільки годин чи днів минуло відтоді, як його розлучили з Мері? Де вона зараз? Спробував пересуватися попід стіною. Здалося, що так він рухається набагато швидше. Раптом стіна кудись зникла, з'явилася порожнеча. Обережно глянув униз, але нічого не помітив. З ущелини вихлюпувалося холодне важке повітря. Там, у прірві, напевне, вода. Коли б посунувся ще трохи, очевидно, вже був би на дні.
Минали години, Олесь витратив усі сили й затих побіля стіни. Найбільші страждання приносила йому ганчірка, що стирчала в роті. Не міг навіть ворухнути язиком. Мучила спрага. Наблизив обличчя до скелі й лівою щокою почав натискувати на камінь. З лоба і з носа потекла кров, але це не спинило його. Здалося, ніби ганчірка трохи піддалася й стала висовуватися з рота. Вільніше дихалося. Нараз ганчірка зачепилася за якийсь гостряк, і Олесь звільнився від неї зовсім. Нестерпно захотілося пити.
Спробував вимовити хоч слово:
— Мамо!..
Та навіть каміння не почуло того шепоту. Ще трохи просунувся й відчув: стіна стала теплою. То вона не товста, коли її проймає сонячне проміння? Він ліг і затих. Несподівано почув струмочок повітря на скроні. Воно було тепле. Може, десь тут є вихід із цього пекла?
Втома здолала його. Юнак міцно заснув.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
— Де ти його подів? Ти вбив його, вбив? Ні, ти не посмів! Він живий! Кажи, де Олесь?! — допитувалася Мері в батька. Вона стояла навпроти нього, дивилася йому у вічі своїми синіми-синіми очима, які потемніли від скорботи.
Джон останні дні закинув роботу на сироварні й не вихмелявся. Зараз сидів біля столу і пив саморобну смердючу горілку, люто позирав на Мері. Дочка знала: коли батько п'яний, краще його не дратувати, але зараз вона забула про все. Другий день немає Олеся.
Мері підійшла до батька зовсім близько, взяла за плечі й почала трясти.
— Знай: коли ти вбив його, я вб'ю себе. Не хочу жити без Олеся.
Джон ніби не помічав дочки й не чув її слів. Чи зовсім очманів од віскі? Маленькі оченята стали зовсім каламутними й невиразними. Він, проте, щось мимрив собі під ніс, але слів не можна було розібрати.
Мері зрозуміла, що всі її спроби марні. Батько занадто багато випив, щоби щось зрозуміти.
Та Джон несподівано підвівся, пішов у коридор, підставив голову під умивальник і трусив нею довго й терпляче. Коли повернувся до кімнати, дочка все ще стояла біля вікна. Він сказав: