— Годі думати про нього. Ти його побачиш лише тоді, як скаже нам, де скарб.
— То Олесь живий? Живий? — радісно вигукнула Мері.
— Не радій. Недовго йому лишилося, — вимовив Джон, — я не стерплю, щоб скарб потрапив до його рук.
— Ти забув про мене, батьку.
На порозі з'явився Білл. Він підморгнув Мері, показавши на двері. Мері вийшла. У сінях Білл прошепотів сестрі:
— Зранку я дав Бубо понюхати Олесеву куртку. Він гасав по острову цілий день, а зараз рветься до Великої гори. Побіжить туди і повернеться знову. Ходімо за ним.
Мері пішла до кімнати, захопила з собою невеликий кошик і швидко повернулася.
— Ходімо, Білл.
— А тобі не страшно? Ніч насувається.
— Ні, не страшно.
Бубо весело стрибав біля ніг Мері, мабуть, радів — нарешті його зрозуміли. Він заскиглив, підстрибнув, лизнув Мері руку повище ліктя і ще дужче заскиглив. Бубо страшенно любив, коли Мері нахилиться і притисне щоку до його холодного носа. Але зараз вона цього не зробила.
Бубо почекав хвилину і, вочевидь, вирішив, що Мері надто схвильована, щоб зробити йому таку приємність. Бубо весело побіг.
Ніч брала в полон острів, насувалася з далеких просторів океану. Здається, її підганяли хвилі, що завжди накочували на гранітні береги.
— Скажи, Мері, у всіх дітей такий батько, як наш? — запитав Білл з гіркотою у голосі.
— Ні. Такого жорстокого немає ніде. У нього немає серця.
— Олесь дав нам ох скільки грошей, а батько за це ладен його вбити. Хіба так можна?
— Лише тебе, Білл, він трохи любить.
— Може, — тихо відказав Білл, — але я його не люблю. Я хочу бути з тобою та з Олесем.
Коли підійшли до Великої гори, ніч уже повністю огорнула острів. Ніч — володарка часу й простору. Вона може бути страшною й ніжною, дарувати жахи й кохання. Вночі часом кінчається життя і починається — також.
Бубо злегка скиглив, рвався вперед, час від часу зникаючи у темряві.
— Мері, а тобі не страшно? — пошепки запитав Білл.
— Не треба боятися. Ми вже дорослі, Білл.
— Я нічого не боюся… лише привида. А ти?
— Його давно не було. Може, переселився кудись і до нас не повернеться? — мовила Мері, у якої зуб на зуб не потрапляв з переляку.
— Хіба привиди не постійно живуть на одному місці?
— Не знаю, Білл. Не знаю, але коли його давно не було, то, може, десь зник.
Раптом Бубо зупинився біля підніжжя скелі, що якось ніби випнулася вперед, і почав кружляти та скиглити.
— Що там? — запитав Білл.
— Тихіше, — припала Мері вухом до скелі.
Звідкись здалеку вона почула щось схоже на людський стогін. Бубо радісно закружляв навколо Білла, ніби хотів сказати — хіба ви не чуєте голосу його? Там Олесь — за скелею.
Мері витягнула з кошика кишеньковий ліхтарик і посвітила ним. Кружальце світла бігало по сірому граніту, але марно: він скрізь був однаковий.
— Бубо, шукай, — наказав Білл, — шукай Олеся!
Ніби не розуміючи, що ще від нього хочуть, Бубо то лащився до Білла, то кружляв довкола.
Мері та Білл причаїлися від несподіванки. Цього разу вони ясно почули стогін.
— То Олесь чи, може, привид? — запитав Білл.
— Олесь! Де ж вхід у цю скелю?
Мері загасила ліхтарик і почала обмацувати кожен горбочок, кожну западину. Коли вона вже втратила надію, з-під її пальців упав на землю камінець, а там, де він лежав, Мері намацала залізну скобу. Мері щосили потягнула її на себе, але скоба не піддалася. Її ніжні маленькі руки знову почали бігати по скелі. Вона розуміла: десь тут є вхід. За кілька хвилин ще один камінчик упав до ніг. Пальці намацали гак. Мері відхилила його і потягнула скобу.
— Білл, допоможи. Бери ось тут рукою. Тягнімо!
Вони щосили потягнули. Нарешті гранітні двері піддалися — відхилилися ледве-ледве. Мері та Білл тепер ясно почули стогін. Це надало сил. Знову й знову тягнули за скобу. Нарешті помітили, що Бубо вскочив у щілину. Мері та Білл протиснулися слідом. Ще минула хвилина, і ліхтарик намацав над стіною Олеся. Мері впала на коліна і посвітила Олесеві в очі. Він намагався всміхнутися, але це йому не вдалося. Лише скривилися сухі губи.
Тим часом Білл маленьким ножиком розрізав мотузку на руках, Мері ж підвела йому голову і притулила до вуст пляшку з молоком. Олесь жадібно пив. З кожним ковтком відчував, як сили прибувають до нього.
Мері шепотіла:
— Милий мій, нарешті я знайшла тебе! Тепер ми ніколи не розлучимося. Ніколи!
— Дорогі мої… дякую, — вимовив Олесь, він звільнив руки від рештки мотузки, взяв у Білла ніж і розрізав вірьовки на ногах. — Скільки я тут пробув?