— Дві доби. Я так страждала, але ніяк допомогти не могла. Це знову нас привів до тебе Бубо, — сказала Мері.
Собака почув, що мова про нього, — кинувся до Олеся, лизнув його в обличчя.
Мері шепотіла, притискуючись до щоки:
— Я кохаю тебе… Мені тяжко було без тебе! Два дні ти нічого не їв і не пив?
— Нічого.
Мері подала Олесеві хліба, сиру і шинки. Він їв жадібно.
Коли в кошику нічого не лишилося, Олесь спробував підвестися. Йому допомогли Мері та Білл. Олесь несміливо ступив перший крок, за ним другий і, похитуючись, пішов. Як вийшли з печери, Олесь став під стіною перепочити.
— Це батько тебе сюди замкнув? — запитала Мері.
— Так. Напоїв мене якоюсь отрутою, а потім зв'язав.
— Який жах! Що вони хотіли зробити з тобою?
— Думаю, що нічого приємного мені не чекати від нього і від Фреда.
Наближалася північ. З-за тоненької прозорої плівки хмар визирав місяць, посилаючи на острів тьмяне світло. Здається, все навкруги огорнув туман.
— Куди ми підемо? — запитав Олесь.
— Додому. Тепер тебе ніхто не зачепить.
— Ти певна?
— Хай спробують! Хай лише спробують! — Мері стиснула руку Олесеві. Юнак відчув у маленькій дівочій руці неабияку силу.
— Я не пущу нікого до тебе. Не бійся, — втішив Олеся Білл.
Вони відійшли з півсотні кроків від Великої гори. Було тихо. Здалеку линули одноманітні удари хвиль об граніт. Та несподівано нічну тишу різонуло страшне виття. Невідомо звідки виринали ті звуки. Здається, від них усе живе причаїлося, завмерло — намагалося зникнути геть. Виття починалося з найвищих нот і скочувалося вниз — до найнижчих.
Усі троє зупинилися.
— Це — привид, — перехрестилася Мері. — Ми загинули.
— Ой, мені страшно. Він нас усіх передушить петлею, — тремтячи, прошепотів Білл і міцно тримався за Олесеву руку.
— Дурниці. Ніяких привидів не існує. Запевняю вас, — сказав Олесь.
Минуло кілька хвилин. Сивокінь пильно вдивлявся у далечінь, але ніде нікого не бачив. Вони вже хотіли йти далі, але виття пролунало на цей раз зовсім близько.
— Лягти! — наказав Олесь.
Олесь лежав посередині. До нього притискувалися Білл і Мері. Обоє тремтіли. Мері шепотіла:
— Це привид! Це він іде душити нас!
Білл лежав, затуливши вуха руками, і шепотів, напевне, молитву.
Олесь вдивлявся в той бік, звідки чулися кроки. Справді до них наближався привид. Височенна постать рухалася повільно. В тьмяному світлі місяця устиг розгледіти на голові машкару з прорізаними отворами для очей. Зодягнутий привид у довжелезну мантію непевного кольору.
Коли зовсім близько пролунало виття, Мері знепритомніла. Олесь відчув, яким безсилим стало її тіло. Білл причаївся і не подавав ознак життя, здавалося — не дихав. Виття скінчилося стогоном, занадто схожим на стогін людини.
Олесь також відчув, як мурахи поповзли поза шкірою. Все пильніше вдивлявся він у постать привида. А коли Бубо кинувся до нього і весело заскиглив, Олесь сам себе запитав: «Дивно! Чому б це?»
Привид поступово зникав з очей. Так і є — він простував до печери, з якої щойно вирвався Олесь.
«Тікати звідси, і то пошвидше», — подумав Олесь, узяв Мері на руки. Білл тримався за рукав його сорочки. Вони йшли швидко. Лише біля будинку до Мері повернулася свідомість. Дівчина спитала:
— Ми всі живі? Нас не зачепив привид?
— Живі, Мері, живі. Чудний якийсь привид на вашому острові. Йшов, нормально дихав, навіть стугонів. А справжні привиди, ті, що в казках, — неживі.
— Вони все вміють, Олесю. Вони страшні. Пусти мене, я піду, бо ще тато помітить…
— Не помітить, — усміхнувся сам собі Олесь.
— Чому ти так думаєш?
— Твій тато… мабуть, міцно спить. До ранку ще далеко.
— Я вже не засну. Візьміть мене до своєї кімнати. Я тихенько сидітиму. Візьміть. Мені самій страшно.
Вони зайшли до кімнати Білла і не стали світити світла. Сиділи до ранку мовчки. Мері наказала ніколи не вимовляти й слова, щоби привид не повернувся.
Лише тоді, як ніч почала відступати на захід і слабке проміння сонця заграло на перших струнах, Білл заснув. Мері пригорнулася до Олеся і сказала пошепки:
— Коханий мій, щастя моє… Чому, чому ми так страждаємо? Бог же каже, що життя дане для радості. Так, Олесю?
— Звичайно. І мені радісно, бо ти ж ось поруч. Скільки разів ти вже рятувала мене, дівчинко люба моя? Усе життя моє належить тобі! — Олесь поцілував Мері в губи. Вона тихенько вислизнула з його обіймів і пішла до своєї кімнати.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Досі життя на Чорному острові йшло за своїм усталеним звичаєм. Всі прокидалися трохи раніше, ніж сходило сонце, а по тому обов'язково сходилися в їдальні. Цього ранку вперше порушився розпорядок.