Коли Олесь вийшов з кімнати, сонце вже підбилося високо, але біля вмивальника стояв лише Джон. Він не відповів на привітання Олеся і не глянув у його бік.
Потім прийшов Фред. Побачивши Олеся, з удаваною радістю привітався:
— Доброго ранку, втікаче. Нарешті-таки з'явився. Я гадав — уже ніколи більше не зустрінуся з тобою.
— Я також був би радий цьому.
— Коли в тебе таке сильне бажання — зникни.
— Це я зроблю. А як же бути зі скарбом? Я зникну, й ви його ніколи не знайдете, — всміхнувся Олесь, гадаючи, що Джон також устряне в розмову, але той умився й відійшов од них.
— А коли ти житимеш на острові, то ми його знайдемо? — перепитав Фред, ніби цілячись у Сивоконя поглядом.
— Також ні.
— То навіщо ж ти потрібний? Тобі пощастило вибратися з печери. Але май на увазі: щастя — річ зрадлива.
— Не знав, що ти такий філософ, містер Фред.
До кімнати ввійшла Мері. В неї стомлені очі, змучене обличчя. Напевне, ввесь час молилася. За нею з'явився Білл. То батько його привів до їдальні снідати.
Мері поставила на стіл холодні страви — сир, учорашню печеню, варені яйця. Кожному налила по склянці молока.
Коли подавала склянку батькові, вимовила:
— Благаю тебе, батьку, ім'ям матері! Благаю — не чини зла Олесеві.
Джон ховав очі і, здається, не чув і не бачив нікого. Він дивився десь мимо неї.
Фред засміявся. Останніми днями, коли вже не треба було йти копати, він без упину ковтав свої таблетки, довго перебуваючи в мандрах. Риси його обличчя ще більше загострилися, і, здавалося, він ще дужче зжовк.
— Чуєш, Джоне, нову пісеньку співає Мері? Раніше погрожувала, тепер прохає. Чому б це? Чи не тому, що відчула своє безсилля?
Джон мовчав, байдуже жував сир із хлібом, запивав молоком. Погляд втупив кудись у куток.
— Ой тату, що було вночі! Ой що було! Коли б ми не врятували Олеся, його б задушив мотузком привид. Ми самі бачили, як він ішов до Великої гори. Лежимо, а він іде зовсім поряд. Потім як завиє, як завиє. Ой, страшно як було! Ми поперелякувалися.
— Помовч! — гримнув Джон.
— Навіщо гримаєш на нього? Білл правду каже, — сказала Мері, — привид знову на нашому острові. Ти, тату, і ми всі мусимо берегтися. Він кого завгодно задушити може.
Фред засміявся, потім допитливо глянув на Олеся і запитав:
— Тепер переконався, що привид таки існує? Мабуть, не просох ще з ночі? Чи, може, ти не бачив привида?
— А ти, містере Фред, зустрічався будь-коли з ним? — запитав Олесь.
— Ні. Не доводилось. А хіба що?
— Чом же ти гадаєш, що всі повинні його лякатися?
Фред не чекав такого запитання, підняв свої гострі плечі й розвів руками:
— А тому… тому що всі лякаються. Привид для того й існує, щоб його боялися.
— Згодний. А мені ось привида не страшно. Хоч як старається та виє, а мені — байдуже.
Джон кинув на Олеся швидкий погляд, сповнений люті, й заскреготів зубами.
— Бач, який мудрий знайшовся, не вірить ні в бога, ні в чорта, ні в привида. Так?
— Майже, — неохоче відповів Олесь.
— У його країні немає привидів, — втрутився в розмову Білл, — там щасливо живуть люди і нікого не бояться.
Після сніданку в кімнаті лишилися Олесь і Джон. Олесь стояв біля вікна й дивився в далечінь океану, Джон натовк люльку і пахкав димом.
— Не чекав я від вас, сер, такої підступності, — вимовив Олесь, не відриваючи погляду од вікна.
Джон мовчав.
— Не бажаєте зі мною розмовляти? А смілюся запитати: що далі буде зі мною?
Джон обернувся до Олеся і відказав:
— Чекатиму, доки візьмешся за розум.
— Тільки чекатимете, чи… чи, може, й мені слід стерегтися того чудернацького привида?
— Негайно скажи, де скарб, і тобі не доведеться нікого боятися. Ну — і проживеш довше.
— Ми вже досить говорили про це і, я гадаю, порозумілися. Ось ви побудьте в моєму становищі. Припустимо, я вам сказав, де сховано скарб. Що ви перш за все повинні вчинити? Здихатися мене. Коли не ви, сер, то Фред, напевне, мріє про це. Так?
Джон мовчав. Олесь вів далі.
— Поряд з тим скарбом, напевно, лежить чимало вбитих. Так фашисти замітали слід і знищували свідків. А ви хіба кращі од них?
— Я воював проти фашистів. Запам'ятай!
— І, напевне, в них навчилися підступності. Коли не вистачає сміливості піти у відкритий бій — обпоюєте отрутою. Так?
Джон запахкав люлькою.
— Тому й не вірю вам, сер. І на цент не вірю!
Ще постояли, помовчали. Джон важкими кроками пішов з кімнати.