— Може, й так, — сказала Мері. По паузі додала: — Вони прийдуть по тебе, заберуть тебе. Мучитимуть, катуватимуть, аж доки ти їм скажеш, де скарб. Я знаю — так буде.
Олесь поцілував Мері й вимовив:
— Ніколи! Як мене катуватимуть — думатиму про тебе, про матір і нічого не скажу їм. Давайте вночі втечемо з острова.
— Справді?
— Готуй усе в дорогу, а ми з Біллом підемо на шхуну.
До кімнати вбіг Білл.
— Ось що я знайшов у кімнаті Фреда! — Він поклав на стіл портативний передавач. Олесь узяв рацію й трохи розчарувався, бо та діяла в радіусі двохсот кілометрів. Але він негайно увімкнув передавач і почав:
— Танкер «Полтавець», танкер «Полтавець», відгукнися. Який завгодно радянський корабель прошу вийти на зв'язок. Прийом.
Але ніхто не відгукнувся.
— Говорить Олесь Сивокінь, радянський матрос, якого два місяці тому змито в океан. Говорить Олесь Сивокінь. Я на Чорному острові. Відгукніться. Прийом.
Марно шугають радіохвилі над океаном і зникають у безмежжі.
Зачекавши, доки почне смеркати, Мері, Олесь та Білл пішли до шхуни. Перед настанням ночі вони мали намір перевірити, чи все в ній готове, чи є пальне в баках. Діяли обережно, бо знали: за ними ж спостерігають з яхти.
Здалося, що сьогодні ніч надходить занадто повільно. Ще треба перенести на шхуну харчі, викотити із запасника бочку з пальним, принести кілька відер води.
Нарешті основні підготовчі роботи на шхуні закінчено. Тепер з будиночка треба захопити харчі й рушати.
— У нас на Вкраїні е такий звичай, — почав Олесь, — перед далекою дорогою треба всім посидіти і помовчати хвилину.
Сіли біля столу. Та Білл не втерпів і запитав:
— А як же тато? Хіба можна його лишити самого?
Мері нахилила голову. Її також мучило це. Олесь відповів:
— Почекаємо його. Може, й він погодиться поїхати звідси.
— Не погодиться, — сказала Мері, — все життя його тут. Проте ми повинні в нього хоча б спитати.
Олесь нахилився над рацією і почав шукати зв'язку з радянським кораблем.
Минула година. Несподівано відчинилися двері. У них стояв велетенський негр у морській формі й з автоматом у руці. З обох вікон посипалися шибки — звідти також стирчали дула автоматів.
До кімнати увійшов Морісон.
Джон сидів у напівтемній сироварні й пив віскі. У мерехтливому світлі свічки його обличчя здавалося ще потворнішим, ще страшнішим. Зловіща тінь падала на стіну й відтворювала кожен рух. Тінь також була потворною й страшною.
Важкі думки, мов хвилі, накочувалися одна на одну. Джон ніяк не міг збагнути — коли й чому пошився в дурні? Як міг усе життя шукати скарб для Морісона? То й життя прожите не для себе, а для нього? Коли б Джон знайшов скарб — його довелося б віддати в чужі руки. А він, дурень, перекопав майже весь острів, сподіваючись на щасливий випадок. Та марно. Усе марно. Все пішло за вітром.
Стиснувши кулаки, Джон підвівся із стільця. Підвелася й чорна тінь за його спиною.
— Ти ще мені заплатиш, Морісоне! Тепер уже ти мій боржник. І за себе розрахуюся. І за Мері. Великий борг тобі віддавати, Морісоне!
Джон знову сів. Як же далі жити? Адже скарб однаково потрапить до чужих рук. Як жити, не маючи надії? Та ні — Джон так легко не відступиться. Коли не йому скарб до рук — хай тоді нікому. Отой шмаркач Олесь також заплатить ще за все горе, що приніс на острів. Мері його кохає? Ну й хай. Йому що до того? Забуде. Не велике лихо.
Білл — ось його надія. Коли й видворить Морісон з острова — підросте Білл і продовжить розшуки. Ось лише та карта, що в Морісона. Треба її захопити. Карта мусить бути одна. Лише в нього. Бо як не знищити карту, вона перейде до нащадків Морісона, а хто знає, скільки їх у нього і які вони.
Джон відкрив ляду, опустився в погрібець, витяг звідти валізку, оглянув сироварню і загасив свічку. Зловіща тінь зникла із стіни.
Була тиха темна ніч. Зорі сховалися за хмарами, а місяць ще не зійшов. Джон крокував знайомою стежкою навпростець до шхуни. Нараз він зупинився. Від будинку до причалу йшло кілька постатей. Ліхтарики освітлювали людям дорогу. Іноді проміння падало скісно, і Джон бачив, як в оточенні людей зі шхуни до причалу йшли Мері, Олесь, а позаду — Білл, який іноді потрапляв під промінь світла. Нелюдський гнів охопив Джона.
Страшне виття раптом сколихнуло тишу. Здається, воно вирвалося з пащі величезного хижого звіра. Морісон, його три матроси, Мері та Білл прикипіли до землі.
Лише Олесь зовні був спокійним, але і в нього поповзли мурахи по спині.
— Це привид нас наздоганяє, — шепотів Білл, — швидко тікаймо звідси.