— Де Олесь? Де? Негайно ведіть мене до нього! — закричала Мері.
Морісон біля люстерка розглядав своє подряпане обличчя. Краплини крові котилися по щоках.
— За такі речі дорого платять. Міс Мері, ти забула, що тут я господар і що ми в морі.
— Не лякайте мене, я нічого не боюся. Скажіть, де ви поділи Олеся? Що маєте з ним учинити?
Сміхом відповів на запитання Морісон. Мері з огидою дивилася, як від того сміху в нього трясеться черевце.
— Забудь про нього. Як тільки скаже, де скарб, ми його скупаємо в океані, а не скаже — мої хлопці вміють ламати кістки. Отже, раджу згадати, що ти моя наречена. — Морісон простягнув руки й наблизився до Мері.
— Не підходьте! Кажу вам — не підходьте! Ви — гидкий і до того ж негідник! Не підходьте!
Але Морісон не зважав на вигуки, підступав усе ближче і ближче. Мері помітила, як хижо блищать у нього очі. Вона перебігла на протилежний кінець столу, швидко відчинила шухлядку і схопила пістолета.
— Зупиніться! Стрілятиму! — І націлилася в черево Морісонові.
Той остовпів, прикипів до підлоги. Та лихий блиск у його очах ще лишився.
— Кинь ту іграшку. Негайно кинь.
— Кажіть, де Олесь? Що з ним?
Помітивши, що дуло пістолета відхилилося вбік, Морісон мигцем вибіг з каюти. Тільки хотів її замкнути, як пролунав постріл.
Клянучи «наречену», — Морісон відійшов від каюти. Щоб якось заспокоїтися, запалив сигарету, але спокій не приходив. Тоді він виліз на палубу. «Хай трохи побіситься. Ще встигну її приборкати — дикунку. Таки стане моєю іграшкою. Усе зроблять гроші. — І почав думати про Олеся: — Цікаво, чи впоралися з ним хлопці? Чому ж вони не йдуть до мене? Невже й досі мовчить?»
Наблизившись до щогли, Морісон помітив, як звідкись, ніби з самого неба, на палубу зійшла велетенська постать. Машкара закривала її лице.
— Привид… — прошепотів Морісон. Сигарета випала з рук. Страх не дав йому й кроку зробити вперед — ноги не слухалися. Вдивлявся у привида, який ішов просто на нього. В його руках теліпалася біла шворка…
І знову на яхті щось по-звірячому завило. Увесь екіпаж причаївся, вслухаючись у те виття. Мері застигла біля дверей у каюті, не наважуючись переступити поріг. Вона ще не прийшла до пам'яті після пострілу. Адже гріх стріляти в людину. Гріх навіть тримати зброю в руках. Оце, певне, бог за те й надіслав на яхту привида, щоби покарав її.
Навшпиньки підійшла до канапи, сіла в куточку, підібгала коліна і поклала на них підборіддя.
За бортом яхти в гумовому човні сидів Білл. Коли виття пролунало зовсім близько, він упав на дно човна, затулив вуха руками і намагався дихати потихеньку й не ворушитися, щоб не привернути увагу привида.
Навіщо тато лишив його самого в човні? А чи живий тато? Може, привид уже всіх там подушив своєю мотузкою?
А до каюти, в якій мали катувати Олеся, довготелесий матрос привів низенького худорлявого юнака.
— Почули оте виття — та й прийшли до вас. Разом не так страшно.
— Вийшли на палубу, коли це знову завило, — сказав юнак, тремтячи всім тілом.
— А потім…
— Ми побачили привида!
— Такий велетенський, що голова сягає за щоглу.
— Підняв на руках високо-високо нашого Морісона і кинув у воду.
— Невже? Може, вам здалося з переляку? — перепитав Сивокінь.
— Свята правда. Сам чув, як за бортом навіть булькнуло, — сказав довготелесий.
— Я саме йшов до Морісона. Раптом бачу — летить наш господар у воду, — вимовив юнак. — Видалося, що й білий зашморг у нього на шиї теліпається…
Олесь узяв з його рук аркушик паперу й прочитав: «Усім, всім, всім. Хто знає, де наш матрос — Олесь Сивокінь, просимо повідомити танкер «Полтавець». Олесь очам своїм не повірив і навіть підстрибнув з радощів.
— Ходімо. Передаси їм, що Сивокінь на яхті біля Чорного острова. Ходімо негайно, — благав худорлявого низенького радиста.
— Не піду. Боюся. Там — привид.
— Підеш.
— Ні.
Олесь зграбастав юнака обома руками, потім звалив його собі на плечі й поніс.
— Головне — не боятися тих привидів. Зрозумів? Якщо не боятимешся — він і не зачепить.
У радіорубці Сивокінь посадовив юнака на стілець і наказав передати радіограму про те, що він, Олесь Сивокінь, потребує негайної допомоги, перебуваючи на білій яхті поблизу Чорного острова.
Трохи заспокоївшись, матрос-радист передав радіограму. Коли ж перейшов на прийом, Олесь з радістю довідався: радіограму прийнято, «Полтавець» уже взяв курс на острів.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ