Кауфман проковтнув другу пілюлю і заплющив очі, чекаючи сну. Вже кілька років сон приходить до нього вряди-годи.
Щоб мати якусь розраду, Кауфман прислухався до нічного життя. Йому здалося, що в сусідній каюті Морісона хтось б'є посуд. Кауфман навіть усміхнувся — хто й навіщо влаштовує там такий незвичайний концерт?
Потім зовсім близько пролунав постріл. Це здивувало його. Хто і в кого може тут стріляти? Невже на яхті відбуваються якісь події, а він стоїть осторонь? Це зовсім негарно. Треба знати, що діється довкола себе. Особливо після останньої розмови з Морі-соном. Чи не занадто багато Морісон бере на себе?
Ніколи нікого не боявся Кауфман. Не знав, що таке страх, може, тому, що не тримав зброї в руках і завжди стояв десь у затінку. Та й усе своє життя був під наглядом дужих охоронців. Хоч зараз охоронців не було — страх однак не турбував його.
Цікаво — для чого взяв його в цю подорож Морі-сон? Для того, щоб утішити своє самолюбство, нагодувати недотепними розмовами чи познущатися і відплатити за ті часи, коли служив Кауфману, наче раб. Колись він давав Морісонові ляпасів. І не раз. Ще й тепер пам'ятає, як наливалися люттю очі його служника. Зараз Кауфманові здається, що він легковажно потрапив у пастку. Постарів. Раніше такого з ним не траплялося. Він завжди вмів передбачати наперед.
Надто самовпевненим став Морісон. Хай лише знайдуть ті скарби — чи скористається ними Морісон? О ні. Не скористається. Не знає Морісон, що вже сформовано загони штурмовиків. Кауфман прилетить з ними на цей острів. Ще побачимо, хто сміятиметься останнім.
Не витрачав дарма безсонні години Кауфман. Виробив ще один план дій. Коли скарби все ж потраплять до рук Морісона, він зуміє відняти бодай половину. Досить однієї погрози, що передасть усі відомості про скарб у пресу, — і тоді самовпевнений товстун сам віддасть половину Кауфманові. Краще ж утратити половину, ніж усе. Ось знайти б лише золото. Воно зараз аж занадто потрібне.
Знову звіряче виття сколихнуло повітря. Кауфман не відчув при цьому найменшого страху. Лише цікавість опанувала його. Щось говорив Морісон про якийсь привид. Але ж то казка. Та є ще люди, які вірять у ті привиди. Кауфман людина високої культури і розуміє що й до чого — кому вигідні оті привиди і хто їх створює.
Завжди у всьому шукай гроші, і тоді стане ясно, кому служить привид.
Він, звичайно, вірить у бога, але не настільки, щоби повірити у привиди.
Сяк-так Кауфман переповз на коляску і вирішив поглянути, що там на палубі діється. Однаково до ранку не заснути…
Сивокінь радісний, збуджений вийшов з радіорубки. Думка була одна:
«Негайно знайти Мері. Негайно поділитися радісною звісткою — до них уже пливе танкер. Завтра, ні — сьогодні вони будуть серед своїх. Кінчаться страждання, почнеться нове життя».
Уявляє, як зрадіє Мері. Багато ж років вона хоче вирватися з Чорного острова. І ось тепер…
А що, коли капітан не схоче взяти Мері на борт?
Від такої думки похололо в грудях. Та негайно заспокоївся.
Коли вірити радистові й тому довготелесому, то Морісона вже ніхто ніколи не побачить. Назавжди зник із яхти. Тепер їм ніхто не загрожує. Хіба що привид…
Тільки-но згадав Олесь про привида, як проти неба, що зажевріло на сході, побачив дивовижне видовисько: велетенський привид високо над головою ніс коляску з велосипедними колесами, а в ній сиділа маленька, зіщулена людина. Голова її безсило звисала на плече. Чи то здалося Сивоконю, чи й справді так було — на шиї в тієї маленької людини зашморгнуто петлю з білої шовкової шворки. Ще минула якась мить — і коляска разом з людиною полетіла за борт. Олесь лише встиг гукнути:
— Зупиніться!
Справді, привид ніби застиг на місті та вдивлявся в той бік, звідки пролунав вигук. Потім рушив до Олеся. Ішов привид повільно, як і подобає в таких випадках. На якусь мить Олесь розгубився. Проте, зрозумівши підступний намір привида, також повільно рушив йому назустріч.
Дивна річ — привид зупинився. Його щось мовби здивувало. Напевне, ще не було в його багаторічній практиці такого випадку, щоб обрана ним жертва сама лізла до нього в петлю.
Привид, однак, лише мить постояв, потім вихопив із-за пояса білу шворку з петлею на кінці, помахав нею в повітрі й ступив назустріч Олесеві.
Кожна клітина тіла, кожен м'яз і нерв були напружені до краю. Олесь розумів: боротьба буде не на життя, а на смерть.
Минали хвилини, довгі, як роки. Нарешті привид і Олесь зупинилися. Їх розділяли два кроки. Привид повільно підніс руку з шовковою шворкою до горла; Олеся. Привид, напевне, звик, що в цю мить його І жертва осідала на землю, втрачаючи свідомість, і тоді він легко розправлявся з нею. Але хлопець стояв. Потім різко відступив крок назад і несподівано кинувся на привида, перехопив його руку з шворкою і важке тіло жбурнув через себе. Привид гепнув на палубу, застогнав, але швидко підвівся, і виття знову покотилося над океаном.