Тепер привид, напевно, вирішив діяти рішучіше — кинув геть шворку, пригнувся, намагаючись схопити Олеся.
Та Сивокінь розгадав намір дивного супротивника — блискавично впав йому в ноги, потягнув їх на! себе, і привид знову важко впав на палубу. Тепер лежав уже без найменшого руху. Олесь нахилився над «постаттю. Тої ж секунди могутні руки вп'ялися йому в шию. Перехопило подих. Сивокінь натиснув на ті руки підборіддям, намагаючись одірвати їх своїми руками. Та марне: відчув — ось-ось утратить свідомість. Зібравши рештки сили, правицею вхопив привида за маску і зірвав її.
Руки на горлі розімкнулися. Привид інстинктивно намагався затулити ними обличчя.
Олесь підвівся, трохи відступив назад і сказав зовсім тихо:
— Пізно, Джон Сміт! Тепер уже пізно ховатися!
Сивокінь ледь стримався, щоб знову не кинутися на Джона й не розквитатися з ним за всіх, кого поклав у могилу. Занадто багато горя заподіяв людям «привид». «Занадто, але хіба я маю право бути суддею?» — подумав юнак.
Вони стояли один проти одного й мовчали.
— Тату! Тату! — з-за борту визирнув Білл. — Швидше йдіть до мене. Я боюся привида. Я дуже боюся!
Зачувши голос сина, Джон стрепенувся, швидким рухом звільнився від мантії і сказав:
— Опускайся в човен. Я зараз вернуся… — Голос у нього тремтів.
Коли зник за бортом Білл, Джон сказав, не підводячи голови:
— Ти дужчий. Ти переміг мене. Ти хоробрий. Я прошу тебе…
Він замовк і підійшов до Олеся зовсім близько.
— Я прошу тебе… Я нікого в своєму житті так не просив, як тебе зараз. Виконай останнє… — Він не докінчив свого й підвів голову, щоб подивитися Олесеві в очі.
— Виконай останнє моє прохання: ніколи не говори Біллу й Мері, хто їхній батько. Вони не повинні знати. Ось тобі машкара, балдахин і мотузка. Привид сьогодні помер і більше ніколи й ніде не з'явиться.
Олесь мовчав, не знаючи, що сказати Джонові, який зараз стояв перед ним, похиливши голову. Джон вів далі:
— Я понищив усіх твоїх і своїх ворогів. Скарбу мені ти не віддаси — це я знаю. Я й не вимагаю. Лише прошу: бережи Мері. А Білл хай буде зі мною. Я боюся лишитися самотнім…
— Гаразд, — вимовив Олесь.
Джон зробив крок до Олеся, ще раз глянув йому у вічі. Хотів, певне, подати руку, але передумав і пішов до того борту, звідки показувалася голова Білла. Сивокінь провів Джона поглядом.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ
Ранок підводився над океаном. З води випірнуло сонце — гаряче і ясне. Вдалині пінилися хвилі, ніби втікаючи одна від одної. Чисте небо віщувало ясний теплий день.
Олесь, нарешті, відшукав каюту, де сиділа Мері. Згорнувшись у клубочок, вона спала на канапі. Біля неї лежав пістолет. Тільки-но Олесь ступнув, Мері прокинулася і вхопила зброю.
— Олесь? Це ти?
— Я… я!
— Милий, я так боялася за тебе… і не могла прийти тобі на допомогу. Адже там був привид.
— Звідки ти знаєш?
— Щойно борюкався з ним. Сказав мені, що зникає назавжди.
— Вигадуєш…
— Слово честі. А оце доказ, — Олесь розгорнув лахміття, витяг звідти машкару і шворку. — Оцією мотузкою він намагався покінчити зі мною. Візьми на згадку.
— Ти бився з ним? — Мері дивилася на Олеся з жахом і недовірою.
— Ну, не зовсім… Ми трохи поборюкалися, та й усе.
— Олесь…
— Що?
— Тепер я ще дужче боюся. Привид мстивий. Він знайде тебе й мене.
— Ні. Той привид сказав мені, що більш не з'являтиметься ніде й ніколи. Твердо пообіцяв. Навіть сам віддав мотузку і своє вбрання.
Мері раптом зрозуміла — Олесь говорить правду, бо та правда світилася в його очах.
— А найголовніше я тобі ще не сказав. Та не знаю — говорити чи ні?
— Ні. Не говори. Ти біля мене — більш нічого мені не треба.
— Треба. Дуже треба. До нас пливе мій танкер. Ми скоро його зустрінемо.
Мері знову недовірливо подивилася на Олеся.
— Але…
— Все, все тепер здійсниться.
Мері й Олесь вийшли на палубу. Ранок уже палав над океаном — молодий, бадьорий.
Юнак і дівчина глянули на Чорний острів. Вони помітили невеличкого човна. У ньому сиділо двоє. Човен повільно рухався до острова.
Першим на палубі з'явився худорлявий радист. Він ішов, боязко озираючись.
Коли радист простягнув Олесеві аркушик паперу, руки в нього тремтіли.