Рольфе, ти, принаймні, сказав мені, щоби я не називав тебе татком. Ти й справді намагався любити мене. Але природу не обдуриш: ти збагнув, що більше любиш свою рідну плоть та кров — Штайна та Ірен. Коли я сказав іншим людям, що ви — мої прийомні батьки, я помітив поранений вираз в очах у мами. І ненависть у твоїх. Не тому, що слова «прийомні батьки» зменшили тебе до розміру тієї єдиної функції, яку ти виконував у моєму житті, а тому, що я завдав душевної рани жінці, котру ти — незрозуміло за що — кохав. Гадаю, ти був достатньо чесним, щоби побачити себе таким, яким бачив тебе я: індивідом, котрий, отруївшись власним ідеалізмом, в якийсь момент свого життя зобов’язався виростити дитину-підкидька, але невдовзі зрозумів, що на його банківському рахунку утворився дефіцит. Щомісячної суми, яку тобі виплачували за моє виховання, не вистачало для покриття реальних витрат. Згодом ти виявив, що я перетворився на зозуленя в чужому гнізді. А потім я пожер усе. Все, що ти любив. Усіх, кого ти любив. Тобі раніше слід було здогадатися, Рольфе, і викинути мене геть! Ти перший побачив, що я став красти. Спочатку то було лише сто крон. Я відпирався і заперечував. Казав, що то мені мама дала ту сотню. «Хіба ж не так, мамо? Це ж ти дала мені ті гроші?» А матуся, трохи повагавшись, зі сльозами на очах кивнула і сказала, що достеменно не пам’ятає. Наступного разу то вже була тисяча. Із шухляди твого столу. Ти сказав, що то були гроші, призначені для нашого спільного свята. «Єдине свято для мене — це коли я вас не бачу», — відказав я. І тоді ти вперше дав мені ляпаса. Цей ляпас наче вимкнув у тобі якийсь запобіжник, бо ти бив і бив мене, не зупиняючись. Я вже був вищий та ширший за тебе, але доти мені ніколи не доводилося битися. Битися у звичному сенсі — за допомогою кулаків та м’язів. Ти зміг нав’язати мені свій спосіб бійки і тому взяв наді мною гору. Згодом від ляпасів ти перейшов до ударів міцно стиснутими кулаками. І я знаю чому: ти хотів понівечити моє обличчя. Забрати у мене силу моєї привабливості. Але жінка, яку я звав мамою, втрутилася. І ти мовив те слово: крадій. То була правда. Але те слово означало також, що мені доведеться тебе знищити, нікчемний чоловічку.
Штайн. Мовчазний старший брат. Він перший розпізнав пташеня зозулі за оперенням, але мав достатньо розуму, щоби триматися осторонь. Розумний, талановитий і кмітливий вовк-одинак, який за першої-ліпшої нагоди покинув свою домівку і подався до найдальшого студентського містечка, яке тільки можна було знайти. Він спробував умовити Ірен, свою кохану сестричку, поїхати разом із ним. Сказав, що їй піде на користь, якщо вона полишить Осло і довчиться в школі у Трондхеймі. Але матуся перепинила поспішну евакуацію Ірен. Вона нічого не знала, ясна річ. І знати не хотіла.
Ірен. Приваблива, гарненька, тендітна Ірен. Ти була надто гарною для цього світу. Ти була всім тим, ким не був я. Однак ти кохала мене. А чи кохала б ти мене, якби дізналася? Якби дізналася, що я дрючив твою матір ще з п’ятнадцятирічного віку? Дрючив твою плаксиву, п’яну від червоного вина матір ззаду, притиснувши її то до дверей туалету, то до дверей комірчини, то до дверей кухні, і при цьому шепотів їй на вухо «мамо, мамо», бо це збуджувало і мене, і її. Вона давала мені гроші, прикривала мою сраку, коли в мене виникала якась проблема, казала, що то вона типу взяла мене в тимчасове користування, допоки не стане стара й страшна, а я зустріну гарну милу дівчину. А коли я відказав: «Але ж, мамо, ти вже стара й страшна», то вона обернула це в жарт і почала благати, щоби я її не покидав.
Не встигли зійти синці, що лишилися від ляпасів та ударів, котрих завдав мені мій прийомний батько, як одного дня я зателефонував йому на роботу і попросив прийти додому о третій, бо я маю сказати йому дещо важливе. Парадні двері я лишив прочиненими, щоби матуся не почула, як він увійде. А коли він увійшов, то я, щоби заглушити звук його кроків, почав говорити їй на вухо всілякі милі речі, які вона так любила чути.