Обличчя адвоката просіяло.
— Це означає, що…
— …що ті, хто міг становити для нього загрозу, зникли.
— Зникли?
— Так. А він далеко?
— Двадцять хвилин їзди від міста. У Ніттедалі. Що ти маєш на увазі, говорячи «зникли»?
Харрі підняв горнятко з кавою.
— А ти впевнений, що тобі це треба знати, Гансе Крістіане?
Правник окинув Харрі уважним поглядом.
— Це також означає, що ти й справу розкрив?
Харрі не відповів.
Ганс Крістіан подався вперед.
— Ти що, знаєш, хто вбив Густо?
— Угу.
— А як ти про це дізнався?
— Кілька ідентичних відбитків пальців.
— І хто ж?..
— Неважливо. Але я сьогодні їду, тому хотілося б попрощатися з Олегом.
Ганс Крістіан посміхнувся. То була зболена посмішка, та все одно посмішка.
— Ти хотів сказати: «Ми з Ракель сьогодні їдемо»?
Харрі покрутив свою чашку кави.
— Значить, вона сказала тобі?
— Ми разом пообідали. Я погодився потурбуватися про Олега кілька днів. Наскільки я розумію, з Гонконга приїдуть якісь чоловіки, щоби його забрати. Хтось із твоїх людей. Але я, напевне, щось не второпав, бо чомусь гадав, що ти вже в Бангкоку.
— Мені довелося затриматися. Я хочу про дещо тебе попрохати…
— Вона сказала більше. Сказала, що ти зробив їй пропозицію.
— Що?
— Ну, в твоєму стилі, ясна річ.
— І що ж…
— І вона сказала, що подумає.
Харрі підняв руку. Далі він слухати не хотів.
— Висновком її роздумів стало «ні», Харрі.
Харрі полегшено зітхнув.
— От і добре.
— А потім Ракель кинула керуватися думками, а натомість почала керуватися почуттями. За її ж словами.
— Гансе Крістіане…
— І зробила остаточний висновок: «так».
— Ось послухай, Гансе Крістіане.
— Ти що, не почув? Вона хоче вийти за тебе заміж! Ну й пощастило ж тобі, бовдуре! — Обличчя Ганса Крістіана наче радістю сіяло, але Харрі знав, що то палає відчай. — Сказала, що хоче бути з тобою до скону. — Його кадик скакав угору-вниз, а голос перемежовувався від фальцету до хрипоти. — Сказала, що жити з тобою буде страшенно важко, що це — майже катастрофа. Що в кращому випадку це буде життя так собі, середньої паршивості. Але водночас це буде фантастичне життя.
Харрі знав, що Ганс Крістіан цитує її слово в слово. Знав, чому він це робить. Тому, що кожне слово було випалене в його серці.
— Ти сильно її кохаєш? — спитав Харрі.
— Я…
— Чи кохаєш ти її достатньо сильно, щоби піклуватися про неї та Олега всю решту її життя?
— Що?
— Відповідай.
— Так, звісно, але…
— Присягнися.
— Харрі.
— Присягнися, кажу тобі.
— Я… Я присягаюся. Але це нічого не змінює.
Харрі скептично посміхнувся.
— Маєш рацію. Ніщо не міняється. І ніщо не може змінитися. Ніколи. Ріка тече тим самим руслом, чорт забирай.
— Це не має сенсу. Я не розумію, до чого ти хилиш.
— Зрозумієш, — відказав Харрі. — І вона зрозуміє.
— Але ж… Ви кохаєте одне одного. Вона так і сказала. Ти — її кохання на все життя, Харрі.
— А вона — моє кохання на все життя. Завжди була. І завжди буде.
Ганс Крістіан поглянув на Харрі із сумішшю спантеличення і чогось, що віддалено нагадувало симпатію.
— Однак ти не хочеш бути з нею?
— Мені її ніхто не замінить. Але я не певен, що залишуся тут надовго. Якщо не залишуся, то ти вже мені пообіцяв потурбуватися про неї.
Ганс Крістіан пирхнув.
— Тобі не здається, що ти висловлюєшся дещо мелодраматично, Харрі? Я навіть не знаю, чи захоче вона бути зі мною.
— Переконай її. — Біль у шиї дедалі більше заважав йому дихати. — Обіцяєш?
Ганс Крістіан кивнув і сказав:
— Обіцяю.
Харрі завагався. А потім простягнув руку.
Вони обмінялися рукостисканням.
— Ти — добрий чоловік, Гансе Крістіане. Я зберіг тебе під літерою «Г». — Харрі підняв свій мобільний. — Замість Гальворсена.
— Хто це?
— Та один колишній колега, з яким, сподіваюся, ми ще зустрінемося. А зараз я маю йти.
— Що ти збираєшся робити?
— Піду зустрінуся з убивцею Густо.
У кінцевому підсумку це було, попри все, вельми просте рішення.
Я сидів на брудному матраці, дзвонячи по телефону, і серце моє стрибало, як навіжене. Я сподівався, що він відповість на дзвінок, але водночас сподівався, що не відповість. Я вже хотів був кинути телефонувати, як він відповів, і я почув голос свого прийомного брата, голос чіткий, але немов позбавлений життя:
— Штайн слухає.
Час від часу мені вже спадало на думку — яким же доречним є це ім’я. Штайн. Камінь. Непроникна поверхня, тверде наче криця осердя. Байдужий, похмурий, важкий. Але навіть камені мають власну слабку точку, місце, в яке варто легенько цюкнути молоточком, і вони розсипаються на друзки. У випадку зі Штайном зробити це було надзвичайно легко.