Я прокашлявся.
— Це — Густо. Я знаю, де зараз Ірен.
Я відчув легкий подих. Штайн завжди мав легкий подих.
Він міг безперервно бігати годинами, йому майже не треба було кисню. Хлібом не годуй, а побігати дай.
— Де?
— В тім-то й річ, — відповів я. — Я знаю де, але тобі доведеться заплатити мені, щоби дізнатися.
— Чому?
— Бо мені треба.
Я відчув хвилю жару. Ні, не жару, а холоду. Я фізично відчував його ненависть. Почув, як він ковтнув слину.
— Скі…
— П’ять тисяч.
— Добре.
— Десять.
— Ти щойно сказав п’ять.
От сука.
— Але вони потрібні мені терміново, — додав я, хоча знав, що він уже збирається.
— Гаразд. Ти де?
— Гаусманнс-гате, 92. Замок на дверях зламаний. Другий поверх.
— Я вже йду. А ти нікуди не йди.
Кудись піти? А куди мені йти? Я взяв з попільниці у вітальні кілька бичків, підкурив і всівся на кухні посеред оглушливої полуденної тиші. От зараза, тут так жарко. Щось зашерехтіло. Я прослідкував, звідки йде шум. Знову пацюк біжить під стіною. Він вибрався з-за плити. Там у нього схованка.
Я підкурив бичок номер два.
А потім аж підскочив.
Та плита, мабуть, цілу тонну важила, не менше, але невдовзі я виявив, що ззаду вона має двоє коліщат.
Пацюча нора здалася мені більшою, ніж зазвичай.
Олеже, Олеже, мій любий друже! Ти розумний, згоден. Але цієї хитрощі ти навчився у мене.
Я став навколішки. Щойно я взявся орудувати дротом, як уже відчув кайф. Мої пальці тремтіли так, що мені захотілося їх повідкушувати. Я відчув, що вже намацав її, але потім втратив. То мав бути віолін. Мав бути!
Нарешті мені вдалося вхопитися за краєчок. Я відчув, що то — велика торбина. Витягнув її крізь отвір. Велика й важка матерчата торба. Я розкрив її. Тут має бути віолін, мусить бути!
Гумова трубка, ложка і шприц. Три маленьких прозорих пакетики. Білий порошок усередині, поцяткований коричневими крупинками. Серце моє співало. Я возз’єднався зі своїм єдиним другом та коханцем, на якого я завжди міг покластися, знаючи, що він ніколи мене не підведе.
Я засунув два пакетики собі в кишеню, а третій розкрив. Тепер, за умови ощадливості, мені цього вистачить на цілий тиждень. Треба лише вколотися й здриснути звідси, поки не прийшов Штайн чи хтось іще. Я висипав порошок на ложку і клацнув запальничкою. Зазвичай я додавав кілька краплин лимонного соку, на кшталт того, що люди купують у пляшках, щоби в чай доливати. Лимонний сік не давав порошкові згортатися і братися грудками, і завдяки цьому геть увесь дурман потрапляв до шприца. Але я не мав ані лимонного соку, ані терпіння, зараз було єдине, що важило: впорснути оцю гидоту до моєї кровоносної системи.
Я обмотав трубкою передпліччя і, встромивши її в зуби, затягнув. Знайшов велику голубу вену. Націлив шприц під таким кутом, щоби гарантовано в неї влучити і максимально зменшити вплив тремтіння рук. А вони тремтіли як скажені.
І я промахнувся.
Один раз. Другий. Зробив глибокий вдих. Тепер ні про що не думай, розслабся і не панікуй.
Голка затремтіла. Я вдарив нею голубого хробака.
І знову промахнувся.
Спробував перебороти відчай. Подумав: а може, спершу покурити і взяти себе в руки? Але мені хотілося якомога швидше відчути отой приплив кайфу, коли вся доза впорскується в кров, прямує до мозку — і ось він, оргазм, неповторне відчуття вільного падіння!
Ота спека та сонячне світло, вони засліплювали мене. Я перебрався до вітальні і сів у тіні під стіною. От сука, тепер мені тієї довбаної вени зовсім не видно! Спокійно, хлопче. Я почекав, поки розширяться мої зіниці. Добре, що руки у мене білі, мов крейда. І вена проявилася, наче ріка на карті Гренландії. Пора.
І знову мимо.
Моя енергія випарувалася. Я відчув, як на очі мені навертаються сльози. Десь скрипнув черевик.
Я так зосередився, що не почув, як він увійшов.
А коли я підвів очі, то вони були так залиті сльозами, що всі силуети переді мною спотворилися, наче в кривому дзеркалі на атракціоні.
— Привіт, Крадію.
Вже сотню років я не чув, щоб мене так звали.
Я заморгав, щоби прогнати сльози. І обриси стали знайомими. Так, тепер я все розпізнав. Навіть пістолет. Він не був украдений з репетиторської якимись невідомими злодюжками, як я тоді припустив.