— А я стою отут і милуюся терасою, — сказав Мікаель.
— Зрозуміло.
— До речі, мені дещо спало на думку. Дещо пригадалося. Про оту ніч, коли ти заливав цемент…
— Що?
— Ти сказав, здається, що тобі неспокійно і тобі погано спиться. Але мені раптом спало на думку, що то була та сама ніч, коли ми заарештували Одіна, а опісля влаштували облаву на Альнабрю. І він кудись зник — як там його звали?
— Туту.
— Так, Туту. Ти мав бути тої ночі з нами, але ти сказав мені, що захворів. І натомість став змішувати бетон?
Трульс криво посміхнувся. Поглянув на Мікаеля. Спіймав його погляд і не відпускав.
— Хочеш знати правду?
Трульсу здалося, що Мікаель трохи завагався, перш ніж відповісти.
— Та хотілося б.
— Я навмисне просачкував.
На терасі на кілька секунд запанувала тиша, чувся лише далекий шум міста.
— Просачкував? — розсміявся Мікаель. Розсміявся скептичним, але добродушним сміхом. Трульсу подобався його сміх. Усім подобався — і чоловікам, і жінкам. То був сміх, який казав: ти — кумедний, приємний і, може, навіть розумний, тому чому б з тебе не посміятися добродушним приятельським сміхом?
— Ти — сачкував? Ти, хто ніколи не сачкував і кому завжди подобалося брати участь в арештах?
— Так, — підтвердив Трульс. — Мені не можна було заважати. Я проводив час із жінкою.
Знову запала тиша.
А потім Мікаель розреготався так, що мало не луснув. Закинувши голову, він сміявся й сміявся, аж поки йому не забракло повітря. Трульс побачив його бездоганні зуби. Мікаель подався вперед і ляснув Трульса по плечу. То був такий радісний і невимушений сміх, що на кілька секунд Трульс просто не міг втриматися. І розсміявся сам.
— Дрючиш жінок, а потім терасу будуєш, — сказав Мікаель, хватаючи ротом повітря. — Ну ти й мужик, Трульсе, справжній мужик.
Трульс відчув, як від цієї фрази він з маленького чоловічка знову виріс до свого нормального розміру. І на якусь мить все стало майже так, як у старі добрі часи. Ні, не майже, а цілковито так, як колись.
— Знаєш, — пробурчав він, — інколи доводиться дещо робити самому, без сторонньої допомоги. Це — єдиний спосіб пристойно виконати роботу.
— І то правда, — мовив Мікаель, обнявши Трульса за плечі і потупавши обома ногами по терасі. — Але оце, Трульсе, забагато цементу для однієї людини.
«Так, — подумав Трульс, відчуваючи, як у його грудях починає вирувати торжествуючий сміх. — Це дійсно забагато цементу для однієї людини».
— Треба було не віддавати тобі отой ігровий пристрій, коли ти мені його приніс, — сказав Олег.
— Треба було, — погодився Харрі, прихилившись до одвірка. — Поліпшив би свої навички гри в «Тетріс».
— А тобі треба було витягнути магазин із цього пістолета, перш ніж залишити його тут.
— Можливо, — відказав Харрі, намагаючись не дивитися на «Одесу», ствол якої дивився наполовину на підлогу і наполовину на нього.
Олег слабо посміхнувся.
— Схоже, ми обидва зробили декілька помилок, еге ж?
Харрі кивнув.
Олег підвівся і тепер стояв біля плити.
— Але ж я робив не лише помилки?
— Ясна річ. Ти зробив багато правильного.
— Наприклад?
Харрі знизав плечима.
— Наприклад, заявив, що кинувся на пістолет отого вигаданого вбивці. Сказав, що він був у балаклаві й ані слова не вимовив. Що спілкувався з тобою лише жестами. Ти підштовхнув мене до очевидних висновків: що цим пояснювалися рештки пороху на твоїй шкірі, що вбивця не говорив, бо боявся, що його голос розпізнають, що він був якимось чином зв’язаний з поліцією або наркоторговцями. Я пояснюю це так: ти приплів сюди балаклаву, бо той полісмен, з яким ви були на Альнабрю, теж мав балаклаву. У твоїй вигаданій історії ти помістив убивцю до сусіднього офісу, бо звідти геть усе повиносили, він не був замкнений, і тому будь-хто міг туди зайти, а потім звідти потрапити до річки. Ти дав мені певні натяки, щоби я вибудував власне переконливе пояснення — чому ти не міг убити Густо. Пояснення, яке мій мозок неодмінно мав скомпонувати, і ти на це розраховував. Бо лише мозок людини завжди є схильним робити висновки, ґрунтуючись на емоціях. Завжди готовий знайти втішливі відповіді, яких так прагнуть наші серця.