Пацючиха пробіглася по передпліччю, перебралася через плече і виявила просякнутий кров’ю бинт, обмотаний довкола шиї. Це її на якусь мить відволікло. Потім вона знову почула верески своїх дитинчат і перебралася на груди. З двох круглих отворів у піджаці і досі йшов сильний запах. То був запах сірки й пороху. Одна куля пройшла крізь серце; принаймні, пацючиха чула ледь вловимі вібрації, коли воно билося. Воно й досі билося. Потім вона перебігла на лоба, полизькала кров, що стікала одною тоненькою цівкою з русявого волосся. Спустилася до губ, ніздрів та повік. На одній щоці виднівся довгий шрам. Пацючий розум працював так, як працює він під час експериментів, коли пацюків поміщають до лабіринту, — з приголомшливою раціональністю й ефективністю. Щока. Порожнина рота. Шия безпосередньо під головою. І тоді вона зможе проникнути чоловікові попід тіло, туди, де вхід до гнізда. Життя пацюка просте й тяжке. Ти робиш те, що маєш робити.
Частина п’ята
44
На річці Акерсельва блищало місячне сяйво, перетворюючи забруднений струмок на золотистий ланцюжок, що біг через місто. Мало хто з жінок наважиться пройтися безлюдними стежками біля води, але Мартіна наважилася. У «Сторожовій Вежі» день видався важким, і вона втомилася. Але втомилася по-хорошому. Бо день був довгий, і вона встигла зробити багато добрих справ. Із темряви до неї наблизився якийсь хлопець, побачив її обличчя в світлі ліхтарика, тихо промимрив: «Привіт» і знову розчинився в темряві. Рікард уже кілька разів просив її ходити додому іншим маршрутом, особливо тепер, коли вона завагітніла, але Мартіна відказала, що то — найкоротший шлях до Грюнерльокки. Ніхто не забере у неї її рідного міста! До того ж, вона знала так багато людей, що жили під мостами, що почувалася там безпечніше, аніж в якомусь шикарному барі західної частини Осло. Вона вже пройшла повз A&B на площі Шус-плясс і рушила в напрямку бару «Бла», коли раптом почула, як асфальт задвигтів від коротких та різких ударів черевиків. На неї вибіг високий хлопець. Перш ніж він встиг пробігти повз неї і, хекаючи від натуги, зникнути в темряві, Мартіна краєм ока побачила його обличчя. То було знайоме обличчя, яке вона бачила колись у «Сторожовій Вежі». Але їх було так багато, що інколи їй здавалося, наче вона нещодавно бачила людей, які, за словами її колег, померли багато місяців тому чи навіть років. Але чомусь це обличчя наштовхнуло Мартіну на думку про Харрі. Вона ніколи й ні з ким про нього не говорила, а тим паче з Рікардом, але він встиг створити власний куточок в її душі, таку собі невеличку кімнату, куди вона могла приходити до нього у гості. Може, то був Олег? Може, саме він і наштовхнув її на думку про Харрі? Вона обернулася. Побачила спину хлопця, який біг геть. Біг так, наче за ним гнався сам диявол, наче він від когось тікав. Але Мартіна бачила, що за ним ніхто не гнався. Постать хлопця зменшувалася. А потім остаточно розчинилася в темряві.
Ірен поглянула на свого годинника. П’ята на дванадцяту. Вона відкинулася на спинку сидіння й уставилася на монітор над столом. За кілька хвилин пасажирам дозволять піднятися на борт літака. Татко прислав їм текстове повідомлення, що зустріне їх в аеропорту Франкфурта. Ірен рясно пітніла, і тіло її боліло. Їй доведеться нелегко. Але все буде добре.
Штайн стиснув їй руку.
— Як почуваєшся, ягідко?
Ірен посміхнулася. І стиснула йому руку у відповідь.
Все буде добре.
— А ми її, часом, не знаємо? — прошепотіла Ірен.
— Кого?
— Та оту темноволосу, що сидить отам сама.
Коли Штайн та Ірен прибули сюди, ця жінка вже сиділа тут напроти біля виходу, читаючи туристичний довідник про Таїланд. Вона була красива тією красою, над якою не владний час. І випромінювала щось на кшталт тихої радості, немов посміхаючись до самої себе навіть на самоті.
— Не знаю. А хто вона?
— І я не знаю. Але когось вона мені нагадує.
— Кого?
— Не знаю.
Штайн розсміявся. Отим тихим сміхом старшого брата, сміхом, що вселяв спокій та впевненість. І знову стиснув їй руку. На табло з’явився знак оклику, і металічний голос повідомив, що пасажири рейсу на Франкфурт можуть підніматися на борт літака. Люди попідводилися і рушили натовпом до столу реєстратора. Ірен притримала Штайна, який також хотів підвестися.
— Що таке, ягідко?
— Почекаймо, поки розсмокчеться черга.
— Але ж…
— Мені не хочеться стояти в тунелі так близько… до людей.
— Гаразд. Ну й дурний же я. Як ти ся маєш?
— Наразі добре. Вона така самотня.