— Схаменіться! — прохрипів Коммес, багровіючи.
Лосс мовчав. Начальник тюрми підступив до шефа, стиха шепнув на вухо:
— А може, справді не знає?
— Дурниці! — прошепотів Коммес. — Несіть “льолю”! Алессандро затремтів. “Льолю”?! Для нього? За що? Чому?..
Коммес злобно-урочисто поглянув на в’язня, методично постукуючи пальцями по столу.
— Поки не пізно, говори.
Лосс зціпив зуби, похитав головою.
— Мені нема про що говорити.
Наглядачі внесли “льолю”, розіслали на підлозі. Це був чотирикутний шматок напівгумового матеріалу з дірочками для шнурування.
Коммес показав рукою на “льолю”.
— Рахую до десяти. Десять секунд… Ти можеш вибирати.
Він підняв руку, на якій виднівся хронометр, показав пальцем на циферблат.
— Вирішуй!
Алессандро зацьковано озирнувся навколо. Щось хотів сказати помертвілими губами й не зміг. Та й що він скаже? Кому?
В поглядах тюремників — невмолима жорстокість. Навколо Алессандро — не живі люди, яких можна благати, а стіна кривавого закону. Просити? Нізащо! Слабка людина падає до ніг, і її топчуть чоботом, мов черв’яка… Ось наглядачі запобігливо дивляться в очі своєму шефу, ждуть команди. Вони схожі на хижих круків, що ладні кинутися на жертву.
Коммес ткнув пальцем у циферблат, холодно глянув на Лосса.
— Десять! Починайте!
Два наглядачі підскочили до Лосса, зірвали з нього одежу. Він скрикнув, затріпався в дужих руках.
— Залиште мене! Я нічого не знаю!
— Брешеш, — зловтішно проскрипів Коммес. — Скажеш.
Наглядачі повалили Лосса на розстелену “льолю”, перевернули спиною догори. Кінці з’єднали й почали зашнуровувати. Алессандро відчував, як пружна тканина стягує тіло, затримує дихання, зупиняє кров. Боляче запульсувало в скронях, важкими стали повіки.
Наглядачі відійшли, закінчивши шнурування. Що ж далі? Невже на цьому закінчиться? Якщо так, то, все-таки, можна витерпіти.
Та оптимізм Лосса був передчасний. “Льоля” повільно, але невблаганно змикала свої обійми. М’язи грудей втомлювались. Спирало подих, не вистачало повітря. Боляче забилося серце. Алессандро захрипів, затіпався в конвульсіях.
— Розв’яжіть мене! Я не можу…
До нього підійшов лікар, спробував пульс.
— Ще витримає, — запевнив він. Коммес іронічно поглянув на Лосса.
— Ти чуєш, що каже лікар? Ти витримаєш. Але я дам наказ зняти “льолю”. Тільки будь розумнішим.
— Я… нічого не знаю, — витиснув Лосс, звиваючись на підлозі. На його вустах показалася червона піна, очі закотилися.
— Сволота! — пробуркотів Коммес. — Затятий… Всипте йому котлет!
“Котлетами” тюремники називали гумові шланги, наповнені водою. Удари ними, викликаючи нестерпний біль, не залишали сліду.
Два наглядачі почали виконувати наказ шефа. На напівнепритомного Лосса посипався град ударів. Звірячий зойк вирвався з грудей в’язня. Після кожного удару в грудях щось булькало, стогін затихав і, нарешті, тіло завмерло.
Начальник тюрми нервово засопів, зняв кашкета, витер спітнілу лисину.
— Шеф! По-моєму, він непритомний!
— Досить! — крикнув Коммес. — У карцер його! На голодний пайок!
Наглядачі розшнурували “льолю”, викинули з неї Лосса на підлогу. В’язень не ворушився. Обличчя в нього було синє, на вустах запеклася кров. Два вартові підхопили його за руки й за ноги і хутко понесли до камери.
Крізь ворота смерті
Непорушне тіло Лосса кинули до карцера. Він сильно вдарився головою об стіну, але не відчув цього. Непритомність міцними обіймами огорнула його свідомість.
Минав день. Наглядачі кілька разів зазирали до камери, але в’язень не ворушився. Заходив лікар і констатував, що каторжник живий. Тоді тюремники махнули на Лосса рукою і вже не турбувалися, їм було потрібно одне — щоб мертвий в’язень довго не лежав у камері. Вони боялися епідемічних захворювань, які частенько косили людей в місцях ув’язнень. А оскільки Лосс не вмер від “льолі” й “котлет”, то значить виживе, і до нього нема потреби часто навідуватися.
Настала ніч. Холод проник до камери, освіжив гаряче тіло Алессандро. Потроху поверталася свідомість. Спрага палила губи в’язня, жар розривав голову, корчило руки й ноги.
— Пи-и-ти-и! — простогнав Лосс, жадібно ковтаючи холодне повітря. Подих зі свистом зривався з його вуст. — Пи-и-ти!..
Брязнуло віконечко. Наглядач подивився на в’язня, який черв’яком звивався під стіною сирої камери, позіхнув і байдуже відійшов геть.
— Не здохне, — пробурмотів він. — Воду одержить завтра.
Лосс знемагав. Він з останніх сил доповз до стіни, припав до неї і язиком почав злизувати вологу, яка росою виступала на камені. Волога була насичена цвіллю і смородом. Вона ще більше дратувала бажання в’язня, посилювала спрагу.
Алессандро здалося, що він бреде через широку ріку. Але чому така густа вода? Вона якогось масляного кольору, від неї тхне гниллю.
Сонце немилосердно пече в тім’я Алессандро, воно просвердлює голову. Хочеться захиститися від палючого проміння, але руки неслухняні. Чому вони такі в’ялі? їх не можна навіть звести догори… Ось-ось голова розскочиться, як розсохла діжка… Алессандро знає, що в такому випадку треба занурити діжку у воду. Може, й і олову теж? Треба спробувати…
Він поринає в течію і кричить від неймовірного болю. Вода солона. Він не знав цього. Вона заходить у вуха, ніздрі, роз’їдає череп. Боже! За що така страшна кара?
На березі — постать. Постать в білосніжному платті… Хто це? Катрен! Це Катрен!.. Вона допоможе… її ніжні руки полегшать муки Алессандро…
— Катрен! — кричить Лосс у відчаї і простягає виснажені руки до берега.
Але берег почав віддалятися. Чому? Чому він віддаляється? А Катрен стоїть непорушно.
— Ка-а-атрен! — не вгаває Алессандро, а вода вже хлюпає йому в обличчя, виїдає очі. Мовчить Катрен, зникає в імлі, що поволі спускається на світ, на річку, на Алессандро…
Лосс поринає у воду. Хай краще смерть, ніж так мучитися. Навколо жовто… Метляються тіні. То, мабуть, рибки… Але чому ж він дихає? Чим? Адже повітря під водою нема? І що то за світло вгорі? Сонце? Ні, то не сонце, а електрична лампочка… Яка лампочка?..
Свідомість боролася з галюцинацією, ніяк не могла вийти в світ реального. Вона лише зрідка приходила тієї ночі до в’язня, щоб ще більших мук завдати йому.
— Пити! — кричав він у пітьму, безсило повертаючи голову до дверей.
Але пітьма мовчала. І тоді Лоссу здавалося, що він один серед неосяжного світу, що він умер і це його душа мучиться в чистилищі за великі гріхи, вчинені за життя на землі. Коли ж закінчаться муки, коли він побачить хоча б одне живе обличчя?
Немає відповіді. Тільки в жовтому тумані пливуть десь оддалік велетенські зоряні світи. Вони холодні й байдужі до горя людини. Боже! Де ти? Навіщо створив мене? Є ти чи тебе нема? Чому посилаєш на мою голову такі неймовірні страждання? Мовчить простір. Біль розриває душу Алессандро, його руки простягаються від зорі до зорі, щоб обійняти кого-небудь, відчути живе, трепетне серце біля свого серця…
Холод пронизує тіло. Звідки холод? Чорні грати, і на тлі їх мерехтливі зірки… Страшно!.. Ні, він не в просторі, не на тому світі… Тюрма! Страшна Санта-Пенья! Значить, він вижив після “льолі”, його залишили в спокої.
— Пити-и! — застукав у двері Алессандро, божеволіючи від спраги. Низький гул прокотився коридором.
— Замовкни! — почувся загрозливий голос наглядача. — Знову “льолі” захотів?
— Вмираю, — простогнав Лосс, намагаючись звестися на ноги.
— Не здохнеш, — пробуркотів голос. — Завтра одержиш.
Голова Алессандро безсило впала на камінь підлоги, з очей полилися сльози розпачу, безсилля і люті. Нема людей. Є тільки тупі, холодні тварини, які будують своє життя на стражданнях братів своїх. Вбити такого — хіба злочин? Ні! Великий подвиг, благодіяння для світу! О, якби сили йому й могутності.