— Нічого страшного, — сказав йому Лєнин чоловік, збираючи його розкидані руки й ноги й притуляючи їх до тіла, при цьому він дмухав на місце з’єднання і вуди Максові миттю до тіла приростали. — В мене воно так завжди. Одне й те ж саме.
Він сів біля Макса на краю ліжка й понурився.
— Що значить одне й те ж саме? — спитав Макс, поступово приходячи то тями.
— Відчуття порожнечі, — сказав Лєнин чоловік. — Завжди з таким захопленням та віддачею все це переживаєш, а потому — ніби воду у ступі товк.
— Через це ви й бездітні? — спитав Макс.
— Може, й через те, — сказав смутно Лєнин чоловік. — Це ніби купання. Покупався, освіжів, а через п’ять — десять хвилин — ніякого сліду. Ніякого! Або поїв, наситився, а через кілька годин ніби ніколи не їв, тямите, що я хочу сказати?
— Це і є почуття порожнечі? — спитав Макс.
— Так, — смутно прорік Лєнин чоловік, вибачливо всміхаючись. Саме це і є відчуття порожнечі. Часом мені здається, що ми приречені, що все життя йде на тамування голоду, а в результаті — порожнеча.
— Ви песиміст? — спитав Макс.
— Песимізм — це і є відчуття порожнечі, — сказав Лєнин чоловік, смутно всміхаючись.
— І це теж тому, — спитав Макс, — що у вас нема дітей?
Він не відповів. Тільки дививсь у вікно, а на вустах його блукала цілком блаженна усмішечка.
Зайшла Лєна, обличчя в неї було заплакане.
— Ну, чого розсівся, — гарикнула вона на чоловіка. — Зварив би нам кави!
Чоловік устав і покірно пішов геть.
— Уявляєш, — сказала Максові Лєна, накидаючи на голе тіло халата, — начальниця накинулася на мене з мокрим рядном. Ніяк не можу вкластись у графік…
Це все, що я написав, на тверезий розум, повна нісенітниця. Я усвідомлюю те, тож не варто, напевне, було б псувати мені папір і все записувати, легше просто забути, як забувається все малозначуще. Досі я жив у сфері естетичних інтересів, після історії з Тамарою жінками не цікавився чи збридив ними і вирішив спокійно готувати себе до ролі старого парубка, був-бо по-своєму егоїстичний і не мав, зрештою, ні до кого діла — так легше жити. Робота потрібна для матеріальної забезпеченості; мав, очевидно, рацію Лєнин чоловік, коли казав, що життя наше — це тамування фізіологічного голоду, і не більше, через це, зрештою, ми в цьому світі й раби, прикуті до тачки. Маємо віддати більшу частину дня на здобуток хліба насущного, а живемо по-справжньому тим, що по тому лишається. Нам утовкмачували в голови, що бути рабом свого заняття — це і є справжнє життя, але мене ці резони ніколи не переконували. Життя — це коли виходиш з роботи і, не поспішаючи, бредеш додому, розглядаючи світ, машини і людей. Життя — це коли лежиш у траві й дивишся крізь шелестливе листя на синє, біблійно спокійне небо; життя — це коли йдеш по стежці в траві й не знаєш, куди вона тебе виведе; життя — це ліс, в який занурюєшся, це квітка, яка розтуляє вперше вранці пелюстки; життя — це політ джмеля над луговими травами, це прегарне обличчя, яке виловиш раптом у юрбі, це світ гармонійних звуків, у які поринаєш, це пластичні рухи чудового тіла на сцені в супроводі музики; життя — це передчуття радості, якої ще не звідав; це повів теплого вітру, який пробуджує землю, вбирання оголеним тілом сонця, печія піску під босими ногами, занурення у прозору, не скаламучену воду лугового озера, це риба, яка виплеснулася, щоб хапнути повітря й сонця, це тиша міського скверика, яка зібралася сюди із шумливих вулиць, це сніг, що шапками покриває гілля, це медовий запах сосен, а ще золоте сяйво їхніх стовбурів, коли їх осяває вечірнє сонце, це запах першого снігопаду, спогад про золоті хвилини дитинства і про струмок, що срібно дзвонить у траві, це сотні одкровень і радостей, які навідали тебе, коли пізнавав світ. Все решта — це змагання за те, щоб перше було можливе, і змагання не завжди неантагоністичне, адже боротьба за існування — не вигадка. Зрештою, працюючи, ми не тільки будуємо й задовольняємо себе, але не менше руйнуємо й гнітимо, нищимо. Через це будь-яке творення — це вже руйнування, це повільне вбивство світу, який існував і без нас, і до нас. А вже це одне викликає в мене жах, хоч він так само ні до чого…