Я сприйняв оті дивні сонні пригоди з моїми колежанками, як наступ на себе жіночого єства, яке, в суті, не терпить до себе байдужості, як своєрідну помсту за мою самообмеженість у чоловічому, причому це сталося, здається, цілком незалежно від волі й свідомості тих-таки колежанок. І коли б я був з ними близький і міг поділитися сокровенними думками (хоч би у формі психологічного досліду), був певний, що вельми їх здивував би, бо вони, можливо, ані здогадувалися, як агресивно пішло в наступ на мене жіноче єство (цю думку висловлюю некатегорично, бо перед цим сам-таки заявляв, що після тих ночей, коли зустрічався з ними, відчував з ними й певний психологічний зв’язок), хоч я був вдягнутий у плоть цих своїх збудниць, таких, що найменше могли на мене діяти, були-бо виразно й відразно мені бридкі. Єдина їхня перевага перед знадливішими представницями їхнього племені була та, що вони були обіч мене, тобто реальніші від знадливих, бо мали змогу діяти на мене з дня у день, тоді як ті інші, знадливіші, були ніби спалах сонця на хвилі. Я перебував цілими днями в системі їхніх запахів: натуральних і штучних, мій погляд мимовільно падав на оголену ногу, виставлене коліно, вигин пахвини, коливання грудей, на тіло у вирізах одежі — все це було цілком реальним образом жіночого єства, незалежно від мого індивідуального ставлення до тієї чи тієї істоти як людини. Так міркував собі я, а чоловікові часто, аби заспокоїтися, досить зрозуміти певне явище, тобто погасити в собі його таємницю, що значить вилити на вогонь вогнегасну суміш. Тим-то я не добачав тут ніякісінької містики, а тільки речі елементарні, бо логічно зрозумілі. Це, може б, стало епізодом у моєму житті цілком незначним, цілком не вартим докладнішого опису, коли б усі оті сни певним чином не вплинули на моє подальше життя, тобто коли б їхня історія не здобула продовження в житті і не змінила моє цілком усталене, як я вважав, існування й буття. Бо мої колежанки, хотіли того чи ні, збудили в мені той неспокій, який я відчував ще в час захоплення Тамарою і який досі мені вдавалося щасливо бороти; я почав, одне слово, більше заглядатися на осіб жіночої статі, випадкові дотики з ними в трамваях і тролейбусах мене почали збуджувати, і, коли б не моя іронічність, я назвав би цей стан сексуальною заклопотаністю, тобто масована атака жіночої статі на бідолашного її зневажника тривала, збільшуючись інтенсивно, — я навіть почав розуміти тих самотніх здичавілих ґвалтівників, які в темряві накидалися на жінок і дівчат, — це траплялося саме тому, що вони були поборені цією навалою, божеволіли з того й тратили глузд. Мені таке, звісно, не загрожувало, але неспокій відчував увіч, отож мені вперше стало незатишно вдома, відсунув я і книги й почав тулятися неприкаянно вулицями, в кіно, кафе, театрах (останнє я й раніше любив), а дивлячись, приміром, балет, не тільки милувався пластикою тіл (хоч і не без того), але й неґречно звертав увагу на їхню оголеність (звісно, жіночу), відчуваючи при цьому цілком виразне збудження.
І от одного разу Максові привиділась уві сні дівчина, яку він, здається, знав, а може, десь побачив під час отих хаотичних блукань; принаймні обличчя її видалося йому знайоме; вони опинилися разом у якомусь приміщенні, освітленому кольоровими ліхтариками, там були столи, лавки, канапи, на яких сиділи якісь люди з притемненими фізіономіями; дехто вмостився просто на підлозі: хто грав на гітарі, хто співав, але без звуку, кілька пар танцювало в диму, знятому курильниками, цей дим розпливався, окутував ліхтарі матовими, напівпрозорими кулями; під ногами лежали порвані й потоптані книжки, в деяких палітурки були одірвані, й люди топталися по тих книжках, обличчя їхні мінилися, наче й самі були із диму, видовжувалися, сплюскувалися, ніби в кривих дзеркалах; Макс блукав по тій чудній залі, зазираючи в ті лиця, і саме тоді, коли на них дивився, вони й одмінялися фатально, дехто корчив йому гримаси, дехто всміхався, показував йому язика, який виростав одразу в помело, совав йому в обличчя п’ятірню. По кутках грали в доміно, шахи, карти, цмулячи при цьому пиво із довгих ваз для квітів; якийсь чоловік прийшов з алюмінієвою каструлею, поставив її на столика, поклав побіч з п’ять ложок, в нього було гарне, нервово-одутле обличчя; а Макс у тому тлумі когось ненастанно шукав, його хапали за руки й одежу, запрошуючи сісти, однак досить було глянути на тих запрошувальників, як їхні обличчя починали мінитися, коливалися, потворилися, розлазились. І він ішов далі, і йому здавалося, що й зала мала здатність зміщуватися й витягуватися; скрізь сиділи й лежали: на канапах, ліжках, столах, вели дискусії, цілувалися, витанцьовували, хтось стояв на голові, і, щоб зазирнути такому у вічі, він мусив ставати навкарачки. Але не міг ні на кому спинити визору, тоді відсмикнув якусь пасмасту штору й побачив, що й тут битком людей: вони пили, їли, щось стругали, шили; якийсь патлатий молодик, обвішаний ланцюгами, спазматично смикався, його вибілений чуб стояв дибці, а обличчя було втомлено-дегенеративне.