Поза тим, основна тема — тема минулого — продовжується і в Історії п'ятій, основна думка якої — без попередньої історії людина перетворюється в манекена, а життя людини у світі є процесом створення своєї історії.
Тут обстежується той світ манекенів, на який раніше лише зверталася увага. Максові привиджується, як він виявляє себе манекеном у вітрині. Його мандри вулицями міста та поза його межами час від часу змінюються спробою самозанурення в «утонуле в пітьмі „я“», воскресити яке так і не вдається. Він прагне із фрагментів спогадів-сновидінь «створити історію себе», без якої, впевнений, так і залишиться манекеном, навіть якщо й олюднився, але це йому так і не вдається — адже власне «я» залишається за межею «зачинених дверей». Тут автор начебто прагне бути вірним своєму почерку: питання про манекена лишається відкритим.
Однак Vox другий має ще й завершальний розділ «Finale. Поклик», який кільцевим обрамленням зв’язується з найпершим, де йдеться про «драбину в небо», як дорогу до духовного життя. У ньому продовжується «розтин» історії життя людини-манекена, яка усвідомлює його порожнечу, але якій таки вдалося «поринути в себе, відчинивши двері власного „я“». Отже, поклик є тут виправдальним — за будь-яких умов у кожного є шанс знайти, а значить, і зберегти себе в цьому світі.
Логічним продовженням у книжці є Vox четвертий
«Придивися до світу». Сюжет її першого розділу, який має елегантну символічну назву «Картина перша. Без рамки на голій стіні», знову засновується на спогадах героя, зокрема, про його дитинство. Очима незіпсутої і довірливої дитини змальовується той непривабливий (тобто не обрамлений) світ, який є часткою і його життя, — світ його звичайної, як кажуть, середньостатистичної родини. До речі, у подібних світах перебувають всі дійові особи й попередніх творів книжки. Звична житейська суєта тут дещо гіперболізується: більшість побутових деталей, окремі епізоди, як, скажімо, втягування ліжка з бабою Ганею через вікно, мають алегоричний, прихований зміст, що увиразнює авторську ідейну настанову. Навіть деякі архетипні для В. Шевчука образи здобувають тут інший підтекст. Наприклад, простір довкола дому заріс високими бур’янами, в яких переховуються від негоди й чужих очей люди дна — бомжі та п’яниці. Однак за найпершою допомогою мешканці будинку звертаються саме до них. Природна гармонія світу, отже, порушена, — так само, як і стосунки в родині хлопця. Вони швидше нагадують божевільну фантасмагорію, в річищі якої закладаються, але й загартовуються світоглядні основи його майбутнього життя. Всі учасники цього дійства виписані детально, індивідуалізовано, іронічно, часом навіть саркастично: горда і самолюбна бабця, хитра і безпорадна баба Ганя, засмикана криклива мама Люда, інтелігентний і терплячий тато, дядько Володя, який свого не впустить і скрізь зможе урвати, його троє розбещених дівчаток і герой-оповідач — Толик, «хлопчик, що аж світився». Але постійно відчувається проникливий погляд самого автора, який любить людину, хоч якою б вона була, який з високості власного сумління і мудрості надає всьому цьому химерному дійству справжньої художньої довершеності. Мабуть, тому читач повністю поринає в цей витвір уяви, майстерності побутописання Валерія Шевчука, навіч забуваючи про ті екзистенційні ідеї, які просвічуються й у цій повісті, про архетипні образи. Однак вони час від часу нагадують про себе. Наприклад, вставною картиною сну хлопця, в якому він потрапляє в потойбіччя і зустрічається з членами свого роду, — вона стає центровою, кульмінаційною для розуміння героєм того зовнішнього світу, який його оточує, так само, як і слова «красивої, молодої і лагідної уявної мами» про те, що «не тільки того світу, що у вікні». Отже, за зовнішньою оболонкою (чи рамкою) будь-чого, не лише людини, є ще внутрішнє, глибинне, а значить — істинне. «Уявна мама» радить хлопцеві бути у житті добрим — якраз цього особливо бракує членам його реально існуючої родини, бракує на авансцені, а не за лаштунками їхніх стосунків, — так само, як і в домі семи тітоньок чи людини-манекена…