— Думок не зберу, що мені робити, — казав Іван Касперович. — Коли б не дитина, покинув би її, а сам пішов би світ за очі, хоч квартира належить мені, а не їй.
Євангеліст Сухар мовчав. Посилав рубанка і знову стесував тоненьку, як папір, смужку. І пахло в його сарайчику якось особливо, а в дощ поготів, свіжо й гарно пахло: сосновими стружками, і сам євангеліст Сухар пах сосновими стружками.
— Хай би я пропав, — казав Іван Касперович. — Але дитини жаль, дитини!
— Дітей тра жаліти, — мовив євангеліст Сухар. — Діти — наша надія, що кінець світу буде не тепер.
— А хіба це не кінець світу, коли вдома пекло? — питав тонко Іван Касперович.
— Кінець світу буде тоді, — відказував поважно євангеліст Сухар, — коли в кожній родині зробиться пекло. Тоді постане народ на народ і царство на царство, почнуться землетруси, а місцями й голод. То буде початок терпінь породільних. А ще діти постануть на батьків і смерть їм почнуть заподіювати. І всі будуть один одного ненавидіти. А хто витерпить до кінця, буде спасенний…
— Кажете: витерпить до кінця? — питав Іван Касперович і витягав пачку сигарет. Але євангеліст Сухар блискав у його бік оком, Іван Касперович ховав цигарки — не терпів євангеліст Сухар тютюнового диму.
— Признаюся вам, як на духу, — казав Іван Касперович. — Часом мені хочеться їх убити. Обох, Ольку і Миколу! Думав піти заявити в міліцію чи хоч би до нашого Гомзина звернутись, але це не діло… Не допоможе тут міліція.
— Коли сам собі не поможеш, то воно й так. Бо коли хочеш зарадити іншому, поможи собі, а тоді йди до іншого, — прорікав євангеліст Сухар.
Іван Касперович устав та й пішов, не попрощавшись, у дощ. Євангеліст Сухар співчутливо зирнув на нього, але не затримав. Знову пустив рубанка по дошці і зняв стружку таку тонку, як цигарковий папір.
А Іван Касперович ішов у дощ, і я за ним. Було літо, початок літа, і все цвіло й зелено буяло; бур’яни гнали стебла, розтуляли роти й пили воду, що зливалася згори, і листя лискотіло, пахло жасмином, що густо поріс біля нашого будинку, і трава вогко шелестіла під ногами, а небо лягало на землю, лишаючи такий вузький проміжок, щоб у ньому міг пройти маленький чоловік, мокрий і загублений у цьому світі, як мурашка, котра блукає у міжтрав'ї.
У квартирі № 2 жили ми з матір’ю. Батька в мене не було, він нас покинув, коли я мав три роки. Мати моя відтоді зненавиділа всіх чоловіків, називаючи їх «паразитами», знищила всі батькові фотокартки, аліментів у нього не брала, вважала-бо, що той, покинувши нас, утратив усі батьківські права; батько ж, у свою чергу, бачитися зі мною не рвався, ми навіть не відали, де він живе, — мати рішуче викреслила його зі свого й мого життя. Мене любила якоюсь деспотичною любов’ю, ретельно перевіряла, чи виконав я уроки; я не мав права виходити з двору; може, тому, думається тепер, той мертвий дім і дорослому мені не дає спокою, ніби приріс до мене; вона ніколи не входила у жіночі балачки із сусідками, була горда й самотня, примусила сусідів першими до себе вітатись, а у відповідь милостиво кивала, ніби робила велику ласку; вдома в нас все було виметено й вичищено, бо коли не була в школі, тільки й робила, що варила їсти й чепурила хату. Вважала, що вона полька, хоч польської мови не знала; селян називала хамами й гадами, а до сільських вихідців у місто ставилася із видимою зневагою. Про сусідів говорила згорда й так само зневажливо й хотіла, здається, й мене перетворити в самотника та людиноненависника — перше їй вдалося, а друге — ні. Загалом же, на кожному кроці демонструвала мені, що заради мене відреклась од всього, отож я мусив віддавати їй повною слухняністю, ба покорою. Не знаю, чи я любив матір, але здається, ні, бо не була вона лагідна й не була добра. Навіть коли мила мені голову, руки в неї були жорсткі й спричиняли біль, отож, коли ті руки смикали й терли мені волосся, я майже завжди горлав, на що вона ніяк не реагувала. Викладала математику, у школі її боялися, як вогню, не лише учні, а й учителі, та й ходила вона важко й велично, як танк, гордо зводячи голову із неймовірно охайно заплетеним у вінок волоссям. Очі мала голубі й холодні, українська мова в неї була педагогічно правильна й мертва, і вона не так проказувала, як вичавлювала із себе слова. Але мене вона любила, жорстко, немилосердно, а коли виказувала за якісь малі переступи (великих я не мав, був-бо нешкодливий), то била мене словами гірше й болючіше, ніж лупнем. Загалом же, лупня не давала ніколи, бо не потребувала того, зате нотації читала залюбки. Я завжди входив у квартиру з легким трепотом у душі, бо знав: як тільки переступлю порога, мене відразу ж оглянуть її тверді очі, вимічаючи, чи не подер я одежі й чи не замазав її, а що я був хлопцем, то одежу дер і мазав, на що виробив собі імунітет, тобто, коли це траплялося, відразу ж починав ревти й, белькочучи, оповідав якісь неймовірні, вигадані про себе жахи — як це сталося, що я таки недогледів і провинився. Це мене рятувало тільки частково, бо нотацій я уникнути все одно не міг, але нотації бували трохи м’якші. А що не терпіла, аби я був неохайний, наказувала мені відразу ж роздягатися, ставила воду, вимивала й перевдягала мене в чисте — я мусив, як і вона, бути чистюлею й охайно вбраним. Води вона потребувала багато, бо й сама щодня милася і кілька разів на день парфумилася, через що в нас у хаті стояв запах, ніби в перукарні. До речі, це була картина, коли вона ходила по воду (тоді, коли я був ще малий, згодом цю місію було перекладено на мене); в нас у комірчині мала постійно стояти повна жерстяна ванна з водою; так-от, брала відра, і вони якось недоладно привішувалися до її монументальної постаті, і йшла до колонки, що стояла неподалік нашого дому, із виглядом панії, котру продали в рабство й примушують робити чорну роботу. Але в ній відчувалася не так пригнічена упокореність, як виклик і звинувачення всім, що її бачили, бо вони, ті люди, котрі її бачили, мали б здогадатися, кинутися до неї, забрати відра, а по тому мати собі за ласку носити їй воду й надалі, а що вони й не збиралися того чинити, то мати відверто їх зневажала й несла при цьому таке обличчя, глянувши на яке, кожному мало б стати соромно за те, що вони не збиралися їй допомогти і вона сама несе собі воду. І тільки одного чоловіка із наших сусідів вона в такий спосіб зуміла примусити соромитися й кидатися їй назустріч, щоб допомогти, — це був Іван Касперович Кущ. Він запопадливо кидався до неї й просив її дозволити йому пособити. Мати ставила відра на землю, Іван Касперович їх підхоплював, і це була друга картина, яку, до речі, замалював і показав мені якось наш каліка Георгій Ковальчук, котрий не тільки писав бездарні любовні повісті в романтичному стилі початку XIX століття, а й малював; до речі, теж по-любительському, але й без тієї наївної неповторності, якої досягають народні художники. Так-от, Іван Касперович волочив наші велетенські відра, обливаючись потом, бо вони йому явно були не під силу, а за ним спокійна, горда й велична, я сказав би, могутня, штивно ступала, звівши завмерле обличчя, моя мати, вища від Івана Касперовича більш як на голову і, мабуть, утроє за нього важча. Відра ж треба було тягти стежкою вгору, а тоді й по сходах у галереї, от чому в Івана Касперовича так щедро котився з лоба піт. Зате часом мати милостиво запрошувала Івана Касперовича й Галинку до себе на чай, але тільки тоді, коли Олька десь шаландала. І ці чаювання бували й для мене немалим святом, адже ми ніколи не скликали гостей і не відзначали жодних свят. І тоді моя мати ніби перетворювалася; ні, в неї не зникала пиховитість чи погорда, не переставала вона дивитися на гостей із холодним прижмурцем, але все-таки м’якшала, а може, сумирнішала. На стола тоді ставився наш стародавній сервіз, що перейшов їй ще від матері, — та померла, як і дід, її батько, бозна-коли давно, і хоч були в нас їхні фотокартки (людей із нетеперішніми обличчями і в нетеперішній одежі), я не відчував їх як людей реальних, бо вони, як мені здавалося, потонули в глибині часу. Мати ставила також власної випічки коржики, і при цьому чаюванні відбувалися цілком світські бесіди, в яких оминали драстичні теми (наприклад, про Ольку чи інших сусідів), а оповідали житейські випадки з минулого, які ілюструвалися прикладами із життя співрозмовників; мати моя для таких бесід мала готовий набір історій, які переповідала, не зважаючи, чи вже чув їх співрозмовник. Коли ж співрозмовник казав, що цю історію вже чув, мати неодмінно додавала: «То от я й кажу» — і все-таки оповідала історії, при тому одними й тими ж словами, ніби затверджений урок. До речі, Іван Касперович відповідав їй тим-таки, а потім, коли він ішов, ніколи не затримуючись довше, був-бо делікатний, мати презирливо казала мені, що він аж ніякий співрозмовник, бо повторюється. До Галинки мати ставилася, як до істоти жалюгідної, адже була народжена такою недостойною жінкою, як Олька, і Галинка мені казала, що вона не любить у нас гостити, бо матір мою боїться.