Все це були тільки спогади. Переді мною горби, притрушені легеньким снігом, на якому по-особливому голими й самітніми видаються дерева. Летить зграя великих чорних ворон чи круків, летить над ліском, що такий сьогодні промерзлий і непривітний. Летять, бо мають свої справи й життя. Ми, люди, дуже мало знаємо про те життя, та й непотрібно це нам. Краще розглядати вікна навпроти. Будинок, у якому тимчасово оселився, поставлено вище іншого, котрий у долині, через що маю змогу бачити через його дах і той ліс, і горби. Але вікна його сліпі й глухі. Вони сплять так само, як і розвішана на балконах білизна. Ця білизна тільки нагадує форми людських тіл: розпластані жіночі комбінації — то не жінки, так само, як і штани та сорочки — не чоловіки. Але за якийсь день грітимуть живе людське тіло й забудуть про свою короткочасну смерть через повішання на тих ото балконах. Я не вішаю білизни на балконі. Бо вона була б така ж потворна, як і оте велетенське жіноче трико на третьому поверсі. Моя білизна йде у пральню і там змішується з тоннами іншої. У пральні білизна — як в’язні в концтаборі. Тобто є там не людина, а номер…
Не відпускає мене той день, коли все сталося, власне день колапсу, коли я нерозважно спізнився на роботу. Перше, що побачив, — обличчя зава. Шкіра пристала до обличчя й черепа, а очі палали сухим колючим вогнем. Був увіч не в гуморі, можливо, не міг позбутися чергового запору. Про запори мого зава ходили анекдоти ще коли працював в історичному музеї. Мені розповів про них мій однокурсник. Ясна річ, що смішкуючи, але було незвідь-чому бридко його слухати, хоча я не любив зава. Не любив його сухого обличчя й колючих очей, неприємний був його рипливий голос, а найбільше, можливо, тому, що ми були людьми різних часів. А це вже так: нема підлеглих, котрим подобалися б їхні начальники. Це в природі людській, але яке мені діло до того, як травиться їжа в завовому тілі. Ось чому обірвав захоплену розповідь однокурсника і перевів мову на те, що було цікаво для нас обох. Ми почесали язики, але, коли залишився сам, у голові так і крутилася весела однокурсникова розповідь, тож невдовзі, під відповідний настрій, розповів про те (недаром кажуть: язик мій — ворог мій) своїй колежанці. Вона ж не вислухала, а випила мою розповідь, і я одразу ж збагнув, що помилився. З жінками годі бути надмірно відвертими — це давня народна мудрість…
Той день стоїть у мені кілком, може, тому, що нікуди поспішати. Сьогодні в мені зовсім не працює той автоматичний пристрій, що його вмикає кожна людина, починаючи день. Стою перед вікном, майка біля грудей обвисла — дивлюся на заснулий ліс. На дерева, що встромилися у ледве присипану снігом землю. Дерева з їхньою невблаганною застиглістю…
Зав, коли я перевалився через порога, накричав на мене. Спізнення було дріб’язкове, і з-за того не варто було зчиняти гармидеру, зрештою, зачекати, поки поясню причину запізнення, але колапс був очевидячки в той день і у зава, — кожен знає, що трапляються такі особливо нещасливі дні, — у зава й справді щось не клеїлося, окрім того, я був підлеглий, окрім того, літні люди зле переносять таку погоду, окрім того, зранку якась нечиста сила принесла школярів з учителькою і треба було вести екскурсію. Так воно й сталося. У мене — помнуте лице, я, хоча й збирався, але забув покурити, і, хоча чистив зуби, в роті було кисло. Мене свердлували чорні колючі очі, наче чекали, як я зреагую на його окрика, що ним мене огрів. Здається, ті очі просили сварки чи свідомо провокували її. І, розумним бувши, треба було б промовчати й відійти. Але я заклекотів.
Річ у тім, що я тільки позірно спокійний, чорти, як-то кажуть, водяться і в мені, хоча й намагаюся тримати їх на короткому ланцюзі. Але трапляються хвилі, коли ці чорти з коротких ланцюгів зриваються і шалено кидаються гамселити ратицями мою втомлену і сколошкану душу, адже й зірватися можуть, коли та душа втомлена і сколошкана. Так і тепер, мені захотілося вилаятися, більше того, вразити чи образити ті колючі очі, котрі палали супроти мене, аж пекли; разом з тим був настільки потовчений, що міг би й розплакатися перед цим висушеним чоловічком, кандидатом на мумію — цікаве то було б видовище, адже ти огрядний і незграбний, у тебе сальне, кругле обличчя, а підборіддя подвійне, тобі, сараче, плакати не тільки гріх, але й непростимий переступ, хай би яка тонка душа ти був. Огрядний молодик, який плаче перед висушеним жовтяком, — я здригнувся від огиди. Ні, не вилаюсь і не розплачусь, а таки мовчатиму. Однак свердлівні оченята на сухому обличчі (мені раптом мигнула думка: що знаю про його ставлення до мене, адже може ненавидіти мене так само і так само без достатніх причин) хотіли повної перемоги наді мною, вони запрагли стати по-справжньому начальницькими оченятами.