Приходить до голови блазенська думка: як би я реагував хлопцем, коли б мені хтось пророче сповістив, яким буду, коли виросту? Цей дисонанс: широчезні штани і мої давні дитячі уявлення, немило вражає мене, і мені хочеться послати кудись через кімнату, в найдальший куток, густого злитка слини. Однак я усміхаюся. Жити самому — також непроста річ. Жити сам на сам — це любити себе й ненавидіти водночас. Спльовую у раковину і відкручую крана. Люблю дивитись, як тече вода…
До нас на річку приходила гора-людина. Гора-людина заходила в воду і раптом кричала: «Уха-ха!» — й поринала. Вигулькувала, як велетенська надута куля, горлала вдруге своє «Уха-ха!» — і вдруге поринала у воду. У неї було велике, веселе й кругле, як сонце, обличчя, лиса голова, а велетенські труси, коли вискакувала з води із незмінним «Уха-ха!», спускались аж до паху. І мені здавалося тоді, що в нього там, у паху, немає нічого чоловічого, що ця гора-людина все-таки «вона», незважаючи навіть на лисину й малу борідку на підборідді. Завжди, коли вмиваюся, той образ стоїть перед очима. І мені невіть-чому хочеться вигукнути оте визивне й брутальне: «Уха-ха!» — і засміятись, як сміялася гора-людина, кидаючи виклика тим, хто кпить із його недуги, тобто що його «рознесло». Він кричить, не соромлячись, і в нього весело й гостро блищать очі, він не ховає роздутого тіла, а виставляє його із викликом. «І все-таки, — думаю я навіть зараз, — у нього там, у паху, не було нічого!» Мені стає смішно й гірко від цієї думки…
— Що це у вас там сталося? — з видимим інтересом спитала, входячи, моя колежанка. На обличчі в неї радість, що в нас щось-таки сталося, адже досі нічого не траплялось, а коли так, то й нудно стає, але вона розумніша за мене і пробує недоречну радість приховати. Помітив, що вона не в сукні (а це відбувалося в часи, коли жінки героїчно почали користуватися чоловічими штанами не в переносному, а в прямому розумінні, отож і моя колежанка вперше з’явилася на роботу в штанях). І це — невіть-чому вразило. «Ага, — подумав, — не така вже ти сіра, коли й тебе зборов цей дивний потяг подратувати чоловіків, одягши їхню одежу!» Та це мене обходило, зрештою, мало. Це мене, зрештою, зовсім не обходило, бо ще не такий старий, аби осуджувати модників. Поки що модники мені подобаються, але коли модницею починає виявляти себе моя колежанка, серцем якої грають, мов у футбол, двоє увірвителів, в мені починає пробуджуватись якась тиха підозра й нехіть. Не розумію до ладу, що то за підозра й нехіть і чому маю виявляти інтереса до одежі колежанки, адже до зовнішніх її приваб більше ніж байдужий — це, очевидно, також якесь тимчасове роздратування, дисгармонія, дарма чи я консерватор, чи зухвалець.
— Ви мені не відповіли, — нагадала колежанка, повертаючи різкого профіля. Голова в неї на довгій жилавій шиї, така звичайна, як сьогоднішній день, хіба що довша, ніж треба, а в тому краси так само небагато. Я намагаюся безжурно всміхатись, але колежанка дивиться очікувально й пильно.
— Та от… був не зовсім… ґречний, — кажу із затинками, і мені стає сумирно-ніяково на серці. Зрештою, все, що сталося, можна подати й так: неґречна відповідь на вельми неґречний крик. Зрештою, чому начальник має право на неґречний крик, а його підлеглі на неґречну відповідь ні?
— О! — каже колежанка, від чого її нафарбовані губи також витворюють літеру «О». — Посварились із завом?
— Здається, так, — роблено безжурно відповідаю я. — Він на мене накричав за п’ятнадцять хвилин запізнення, а я…
— Що ж ви? — тоном єзуїта запитує колежанка.
— Я спитав, чи в нього, часом, не запор?
Мені стало соромно, а може, й моторошно за цей розв’язний тон. Але машину пущено, і я вже став на кін блазня: огрядний молодик із круглим, як яблуко чи гарбуз, обличчям, а чи вельми личить огрядним людям бути блазнем? Зрештою, я сподівався, що моя колежанка різко стане на бік зава й поставить мене на місце, і це був би найкращий вихід із ситуації. Але вона розсміялася, власне, закудкудахкала, мов курка.