І тут сталося щось дивне. У тиші, що раптом запала, бо музика замовкла й музиканти переводили подих, вирвався крик. Кричав Віктор Ващук:
— Це я, я її вбив! — кричав він, почервонівши як буряк і вирячивши й без того банькаті очі. — Я її вбив, зарізав, отруїв, а тоді повісив. Це я, я, я!
— Марш у хату! — різко сказала Ващучка, — Марш у хату на цеп!
Віктор хижо озирнувся навколо, втягнув голову в плечі, ще більше почервонів і повільно рушив у хату.
— А што такоє? — сказав міліціонер Гомзин, зводячи голову й гоголем підступаючи до Ващучки. — Шо такоє он говорит?
— Здурів хлопець од горя, — сказала понуро Ващучка. — Він у мене трохи малахольний.
— А врача визивалі? — спитав Гомзин, сверлуючи поросячими очицями Ващучку.
— Як же без врача? — втомлено сказала Ващучка. — Без врача і розришенія на похорон не дадуть…
— Да, конечно! Смотритє міне! — сказав міліціонер і відступив до жінки-кацапки і двох дочок, що були точними подобенствами матері.
Біля гробу, засипаного квітами, стояв євангеліст Сухар і невідривно дивився на померлу, обличчя мав печальне й величаве.
На цвинтар я не поїхав; зрештою, так порадила мені, підійшовши, мати. Не поїхали ще міліціонер зі своїм жіноцтвом, інвалід Ковальчук та Віктор. Я блукав двором із потолоченою травою, листям та квітами, і мені чогось стало нестерпно жаль Віктора. Відчинив двері й зайшов у першу кімнатку, що була в них кухнею. В хаті було тихо. Штовхнув інші двері й зайшов у більшу кімнатку, — в кутку на підлозі сидів, скулившись, прив’язаний на ланцюгу Віктор.
— Віть, чуєш, Віть! — співчутливо сказав я. — Хочу тобі допомогти…
На мене глянули вирячкуваті очі, то були не очі, а два шматочки болю.
— Віть, — сказав я м’яко, навіть ніжно. — Давай тебе відв’яжу.
— Я сам можу відв’язатися, — буркнув Віктор. — Але тоді мамка мене вб’є.
— Мені дуже жаль, що померла твоя сестра, — сказав я. — Хочеш, будемо дружити.
— Пшов вон! — ошкірився раптом Віктор, і його очі люто заблищали.
— Але я хочу тобі добре, Віть!
І тут знову сталося несподіване. Віктор раптом загарчав, мов пес, рвонувсь у мій бік, і я ледве встиг відскочити. Тоді він ніби вдавився ошийником, впав на руки й почав шалено на мене гавкати.
Вилетів я з їхньої хати кулею. Дикий жах охопив мене, я помчався через двір, топчучи розсипані квіти.
На лавочці біля своїх дверей сидів Георгій Ковальчук.
— Чого це ти так перелякався? — спокійно спитав.
Я розказав, тремтячи. Ковальчук розсміявся.
— Це він так з тобою пошутив, — мовив, спльовуючи.
— Хіба можна в такий день жартувати? — спитав я. — І по-моєму, він зовсім не жартував.
— Да, то сімейка ненормальна, — спокійно сказав Ковальчук. — У них і батько помер у дурдомі. І Стася була ненормальна.
— Стася була нормальна! — обурено вигукнув я.
— Нє, ненормальна, — впевнено сказав Георгій Ковальчук. — Я знаю. Я такой, шо усьо знаю, мене, брат, не проведьош! Я даже задачки в газетках із шашок печатаю. Повісті пишу і партрети рисую! Повір уже мені, я знаю!
— Нічого ви не знаєте! — сказав я сердито. — Стася була найкраща учениця в школі.
— А я о чом говорю. Нормальний человєк такой красивий і такой способний не може буть, — сказав Георгій Ковальчук, випускаючи чудові колечка диму. — Нормальний человєк — ето посредствєнность! — Шо н-нє?
— Значить, і ви ненормальний? — спитав я люто. — Ви ж портрети малюєте і повісті пишете. І газети вас друкують, і майстер спорту ви!
— І первий разряд по шахматам! — сказав, гордо поглянувши на мене, Ковальчук. — А ще я стіхи пишу. Я б і на інструменті грав, када був би інструмент. Але я нормальний. Знаєш почему?
Зирнув на нього неймовірно. Дивно, він зовсім не був уражений смертю Стасі.