Позаду стоїть із пістолетом мій зав. У нього жовта шкіра, яка щільно облягає черепа, й від того лисина блищить, як чобіт модниці; очі горять колючим вогнем, а пістолета зведено у витягнутій руці. Однак я все ще спокійний. Бо випускаю Сатурнові кільця, і вони нагадують мені Золоті віки людства, отже, стають мені золотим захистям…
І колежанка розповіла історію зава, бо знає про нього куди більше, аніж я, тобто більше, ніж мій університетський однокурсник. Не виказує джерел проінформованості, та це байдужки. Але тоді, у злозачатий день, мене раптом гостро зацікавила та історія. Він, як і більшість начальників по музеях, — відставник, отже, спеціальної освіти не має, та й ні до чого вона йому. І я раптом починаю розуміти, звідки в нього неприхильне ставлення до огрядних. Згадую армію, вона в мене там — за синіми горами, на яких сплять голі дерева, за снігом і криком великих чорних пташок. Тонка й ледь видна нитка, як павутина із бабиного літа, тягнеться за ті гори, і за ними бачу двійника нашого зава — старшину Прапорщикова, в якого на губах завше грає саркастична, тобто зневажлива, всмішка О, він мав немале задоволення від насмішок та знущань над невмілими й затурканими, тупими чи надто розумними, адже володів куценькою владою, яку праг зробити необмеженою. У нього гарно розпрямлені груди, отже, був одним із тих дурників із казок, котрі стають царями, отож і хотів на місці дурника відчувати себе царем. І саме цей старшина Прапорщиков найбільше знущався над добрим і незграбним тюхтієм, котрий мав нещастя бути повнотілим: саме щодо нього фантазії старшини не було меж, як і його садистичному задоволенню. Оце і є той тон чи звук струни, якого я виловив у ту мить — тонка нитка із бабиного літа, на якій грає повільну й печальну пісню осінь.
Цю пісню чую й зараз, хоч уже далеко не бабине літо. Пізня осінь чи вже рання зима грає на дивній струні, і мені сумливо-приємно, що той звук — за вікнами, що я відгороджений від нього двома площинами скла, хай це й ілюзорне від’єднання; я все ще палю люльку, але вже докурюю. З другого боку, переміщаюсь у музей. Ну так, навпроти моя колежанка, яка оповідає нехитру історію нашого зава. Вона ділова і серйозна. Бачу її за крейдяним колом диму; вона — в штанях і в сорочці сталевого кольору — справжній солдат. Довкола розставлено мікрофони й репродуктори, вона ж тільки й чекає, аби я докурив. Тоді їх буде вмикнуто всі разом, і на мене поллється багатослівна і нестерпна злива її розповіді…
Але я хитрую. Бо не бажаю повтору тієї розповіді. Досить знати, що мій зав і старшина Прапорщиков — одного тіста персони. У тій історії я цілком виявився немудрий. Так, я допустився неґречності, і вину мою доказано. Але немудрий був, коли після проголошення мені війни не встав і не пішов геть. А все тому, що в це діло втрутилася жінка. Зав — завом, його ще міг збагнути, та не збагнув її. Не збагнув її гарячого інтересу до цієї війни. Можливо, в ній тоді заговорила вічна її природа, яка примушує радіти, коли в боротьбі за неї стають на герць два самці. Але парадокс був у тому, що ані я, а тим більше зав не збиралися її завойовувати, тобто те, що між нами сталося, її аж зовсім не торкалось. Та природа є природа, отож вона вирішила нас зіштовхнути десь так, як зіштовхуються два самці у боротьбі за самку, бо її захоплювало не так те, що дістанеться сильнішому, як те, що змагання чи бійка відбудеться на її очах.
Дивлюся на неї: яке сіре обличчя, як безнадійно сидить на ній модна одежа, як шалено ганяють, луплячи її серце-м’яча двоє увірвителів-синів! Ні, таки краще було б, щоб про неї в мене залишилося тільки таке позверховне враження, бо тоді був байдужий до неї, навіть жалів як істоту слабку, не підозрюючи захованої в ній сили — вона все ж жінка. Таке усвідомлення завше викликає в чоловікові невідомі течійки. Еге, хіба б міг я спасувати перед сірими, але такими жіночими очима, отак підтягти хвоста, як битий пес, утягти голову, хай би то було стонадцять разів розумно — то виявилося понад силу. Адже жінка є жінка. Вона чинить нас отими дурними, пихатими півниками, які деруть перед нею бозна-чого носа, і слава їй за те! Я дер тоді також носа, бо в мені хоч і повільна, але молода кров. І після того, як колежанка мені розповіла в с е про зава, я раптом запалився зненавистю до старого й немічного чоловіка, до його пергаменної шкіри і до його запорів. Відчув щось дивне: отак схопити б стільця, брязкнути ним об стола й вийти насупроти з дрючком: хай спробує супроти мене стати. Це було примітивно просто, але я побачив перед собою очікувальні очі, яких не міг збагнути до кінця. Особливі сказав би очі; під ними — гострий, з тремтливими ніздрями ніс, ще нижче — міцно стиснуті губи, аж збрижені легенько. І мені невідь-чому здалося, що коли б я побив (ясна річ, не фізично) того старого, ці губи перші винесли б мені вирока чи прокльона: «Такий бугай, — прорекли б вони, — з якого сила так і пре, гляньте, як його рознесло, так брутально повівся зі старим, хворим, немічним чоловіком, якого сам перед тим образив. Такий бугай!» — повторили б ті вуста, хоча хвилину тому саме вони напучували мене ненавидіти того старого, хворого й немічного чоловіка…