Задзвонив телефон, колежанка підходить, щоб відповісти. Це вже її обов’язок, бо мені мало хто дзвонить на роботу, їй же ледве не щогодини. Я прислухаюся: мова йде, здається, про мене.
— Хоче перед вами вибачитися, — каже колежанка. Вона як режисер у цій нудній виставі, тож чую, як біжать по спині сотні мурашок. Бо ця історія починає вже дратувати. Окрім того, хочеться курити, але в музеї це чинити суворо заборонено, а вийти не можу, поки ведеться та розмова, адже стосується мене. Колежанка, зрештою, мовчить, говорить той, котрий зараз бозна-де. Колежанка відповідає односкладово, пробує щось заперечити, але вдавано послушливо замовкає. Її аж зовсім не турбує, що в цій історії вона — передавальний кабель. Он як впевнено тримає біля вуха рурку, як вільно відставила ногу, обтягнуту штаниною; штани вона називає чомусь «бруки», скільки світиться в ній упевненості, і зовсім зараз не сіра й не затуркана. А може, їй закортіло погратися з нами обома у «зіпсованого телефона», може, при мені вона за мене, а при завові — за нього? І я відчуваю, що цей дріт і апарат, що з’єднує нас, — із живої плоті й крові, а особа в кам’яних штанях, раз на ній «бруки», ця особа в кохтині з глибоким вирізом, який недавно навіщось затуляла перед моїми нескромними очима, оця особа із надмір стрункими грудьми, очевидно, не обійшлося тут без поролону, особа, на якій шапка чужого волосся, так пильно пригнана до голови, що забуваєш, що це тільки імітація зачіски, отож ця особа — хто вона мені, й що хоче, і чому такий великий виявляє до нас із завом інтерес? Я вже задавав таке запитання, але й досі не знаю на нього відповіді.
— Ну от, — каже колежанка, рішуче сідаючи за стола, на щастя, вона й гадки не має, які думки крутились у моїй голові, інакше б ми з нею також заворогували б, а коли б заворогували, то як би все завершилось?
— Ви що, не слухаєте? — роздратовано запитує колежанка й округлює натемнені очі.
Я струшую із себе заціпеніння. Окрім того, жахливо хочеться курити, а тут не виймеш люльки.
— Все, як казала, — промовляє колежанка. — І чути не бажає про ваші вибачення. Говорить, — голос її стає, як залізо, чи криця, чи мідь, чи чавун, щось важке і неживе, — або він, або ви. То чи не краще, щоб були ви?
— Тобто? — по-дурному запитую я.
— Хіба й досі не втямили? — згукує вона. — Може, отак встанете й підете геть? Отак ні за що і ні про що?
І я встаю, шумко й важко, як це чинять огрядні люди.
— Бачите, встав і йду, — кажу жартівливо. — Покурити…
— Покуріть, покуріть, — поблажливо і з легенькими жартівливими нотками каже колежанка. — І подумайте добре, еге ж, подумайте!..
Такий довгий сьогодні день. Довгий і порожній, як ця вулиця, на якій опинився. На жаль, знаю, куди веде: там далі — базар, за базаром — міст, інша вулиця, по якій повзе трамвай, ним я і їздив на роботу, далі майдан, парк і знову вулиця, що витікає в іншу, — безконечна каруселя, на якій можна було б покружляти, коли б не оце небо, оця сірість і сподівання: от-от рине із хмар сніг, сніг-фільтр, сніг-очисник, білий і холодний, який опадатиме мені на душу й очищатиме її, як очищає повітря. Адже і я з такого ж повітря, роздутий і великий, і в мені нечасто мотаються розгульні вітри, назагал я погідний і тихий. Але вітер віє, сірий і мокрий, мені важко дихати, важко дихати будинкам і вулицям — пізня осінь має закінчитися сьогодні. І коли крізь мене просіється сніг, коли очі мої очистяться і зволожіють від зворушення на велике таїнство, коли я, врешті, забуду цю малу, нікчемну історійку і цей сірий день, тоді почую музику осокорового листя, дарма що воно давно осипалося, зрештою, це можна вчинити на цій порожній і голій вулиці, коли дуже захочеш, адже певно знаю: там, далеко, в морі мого дитинства, все-таки росте квітка із дивною назвою «мило», і я можу зірвати її подумки чи уявно й зітерти об руки — обов’язково зітру і простягну долоні, хай хтось біля вікон сміється-заливається, до джерельної води струмка, яка дзюрчить і грає — тоді й почнуть вигравати білі скрипки. У великому оркестрі всесвіту, а в тон тим скрипкам озоветься золотими сплесками синя арфа дня…