— То що пропонуєте? — питаю я, бо хочу, щоб не крутила, а сказала правду. Отак холоднокровно і спокійно: скажи правду, жінко, чого хочеш? І в мені оживає, як росток предковічної квітки, малий, схожий на черв’ячка, сумнів. Висовує голівку й сичить, як гадюченя. А може, сичить од болю, якого завдає сам собі. Відчуваю гострі лапки, які дряпають серце, — колежанка цього разу сказала більше, ніж хотіла: «Можете покористуватися!» — сказала вона.
Колежанка кривиться, ну, який я не здогадливий.
— Гадаю, нам треба його позбутися, — тоном змовниці, яка хоче приховати, що вона змовниця, каже колежанка.
— У який спосіб? — знову питаю тупо, але навпрямки.
— Ворогів б’ють їхньою зброєю, — як малій дитині роз’яснює вона.
— Тобто написати на нього доноса? — питаю.
— Ну, навіщо такі слова. Все не так просто. У мене є знайомі в міністерстві, і я знаю, що там тільки й чекають нагоди, щоб його спекатись. Отож наша справа, — колежанка робить паузу, — не доноса писати, а штовхнути камінчика, от і все! Зрештою… на його місце могли б стати ви, зрештою, це не так важливо!
— На його місце не можу стати, — мовив я категорично, — бо не член партії. А нечлени партії начальниками не стають.
— То вступите, — спокійно сказала колежанка. — Адже ви не проти неї? Зрештою, це проста формальність.
І тут я справді починаю дещо розуміти. Господи, який я дурбак! Адже все тут ясно, як двічі по два. Моя колежанка, оця сіра й засмикана істота, зовсім не та, якою я її уявляв. Вона вже давно плете сіть довкола зава, вже знайшла хід до міністерства, стежить за ним, винюхує, тобто перетворилася в його подобу в більш ранньому віці, але з метою простішою й елементарнішою. Це вона, вона прагне замістити начальника, а мені кидає сніг в очі, бо чудово знає, що таких, як я, начальниками не роблять; начальників також роблять за певними законами і звичаями, а я, котрий ходить по світу людиною-невидимкою, для цього не надаюсь.
— Чого мовчите? — не витримує колежанка, здається, вона стурбувалася, бо у грі зі мною пішла ва-банк і раптом засумнівалася, чи добрий зробила хід.
— Думаю, — кажу на позір спокійно. — Несподівана це для мене річ.
— Ну, що ж, подумайте, — заспокоюється колежанка. — Я кажу речі прості, але коли вам треба подумати…
— А він справді страждає запорами? — навіщось питаю я, і червона барва виступає в мене на обличчі: незручно про таке говорити при жінці. Але вона спокійна й холодна. І голос її так само спокійний та холодний.
— Надзвичайно, — каже крижаним тоном. — Не може сходити по чотири і більше днів. Це таке, — вона всміхається сірими смужками вуст, бо сьогодні їх чомусь не напомадила, — що й ворогові не побажаєш…
У цей час рипають двері, і в музей знову входить учителька. Ця також, як дві краплі води, схожа на мою колежанку, я навіть уражений: невже захотіла відвідати нашого музея двічі на день. Та це не та вчителька: гостріший ніс і волосся шиньйону жовте, а не сіре.
— Гаразд, — тоном начальника кажу я. — Проведіть екскурсію, а я, з вашого дозволу, хотів би сьогодні піти. Я вам потелефоную, сьогодні.
— Ну, звичайно, — каже тоном змовниці, яка вже не вдає, що вона не змовниця, колежанка. — І не беріть того так близько до серця…
Додому я після того не пішов, а в парк, мені треба було обвіяти свіжим повітрям голову, бо вона в мене, як виявилось, і справді не вельми мудра. Окрім того, в цю хвилину, коли сидів на лаві й коли дививсь, як блукають, постукуючи горішками, дідусі й бабусі, викликаючи із дерев ласунок-білок, коли обдивлявся всі породи-гібриди: собака-білка, песик-кіт, собачка-морська свинка, песеня-плюшева лялька, мені таки справді нікуди йти. В душі в мене бридка мішанка, ніби всі оці собачки-песики забралися мені в нутро й дружно там налюрили.
Вийняв записничка й гортав його, очевидячки, маючи потребу із кимось поспілкуватися. Не для того, щоб попитати поради щодо того, що відбулося щойно, тут мені радитися не потрібно, бо все вирішив сам, але для того, щоб не залишатися самому. Часом з людиною таке трапляється — навіть коли вона одинак і самотник за природою своєю. І все тому, що, хоч у парку свіже повітря, але його увіч для мене бракує; отож порозмовляти із кимось приємним собі — це і є ковтнути кисню, якого увіч забракло. Тобто я, як і ці старі, також хочу постукати камінцем об стовбура чи горішком об горіх, щоб викликати собі білку.