— Звичайно ж, — каже вона з усією жіночою наївністю. — Тебе!
Друге, що невдовзі відкрив: її хлопця, сина отого шаленого мотоцикліста, не було: його забрали, як сповістила моя колишня дружина, її батьки. Отже, вечір заповідався стати інтимним. Я поставив пляшку на столі й роздягся.
— Голодний? — спитала вона тим-таки тоном, яким питала, коли жили разом.
— Як вовк, — у тон їй відповів я, бо так колись відповідав.
— О, я відчувала, — сказала колишня дружина й тріумфально всміхнулася. — Спекла тобі качку з яблуками.
Колись качок із яблуками я любив. Але не їв їх відтоді, коли ми розлучились.
За вікнами вечір, хоча й непізно. Але в грудні дні короткі. Дивлюся на незавішені темні вікна і раптом відчуваю: у квартирі тепло.
Колишня моя дружина, очевидно, за мною стежить. Помітила мого позира на незаслонені вікна, тож пішла і затягла їх завісами. На тих завісах намальовано осінній ліс, у тій порі, коли листя ще навпереміж жовте із зеленим. Саме та пора, коли жучки-літачки випускають із писків слину, і вона перетворюється в тонкі нитки бабиного літа. І я відчув, що ті нитки плавають довкола мене.
Колишня моя дружина йде на кухню, а я сідаю й приплющуюся: тіло мені гуде й стогне. Начебто цілий день вантажив цеглу, й оце тепер, нарешті, можу відпочити. І я відпочиваю, намагаючись не думати ні про що. Часом людині треба й такого. Але одне мені неясно: хто кого покликав, постукавши горішком? Та й хто, зрештою, білка: я чи колишня моя половина?
Колапс ІІІ.
Імітація
Признаюся, сентименту школа, в якій провчився десять років, у мені не залишила; більше, в душу в’їлася її рутина: химери й несправедливості вчителів, їхня глуха бездуховність і хворобливе старання виховати з нас ґвинтиків якоїсь там машини, тобто свою місію вони не раз розуміли не як сіячів доброго й духовного, а своєрідних токарів чи ковалів, котрі на станку чи молотом на наковальні (станок чи наковальня — це й була школа) плющили нас і обтесували, щоб потім ми пригідніше могли загнатися в якусь насущну пройму. Чи не тому, покинувши школу, я не мав за нею жалю, а коли відходив у білий світ і коли востаннє озирнувся, здалося, що будівля школи складена не із цегли, а з моїх поранених і понівечених днів, вікна тримали хрести моїх поразок, а скло — неначе скрижаніла нудьга. Бляха даху уздрілась, як покришка коробки, в якій я мусив вовтузитися, ніби жук, закинутий туди шибайголовами, яким немає діла, що той жук у коробці відчуває. Отож мій відхід у білий світ і став польотом отакого звільненого жука, і, вибившись чи вирвавшись на волю, відчув величезне полегшення, ба радість, адже наді мною розгорнулося безмежне небо, а попереду тяглися невимірні стяжки доріг, при цьому весь довколишній простір бринів сонцем і тугим від трав’яного та квітчастих настоїв повітрям.
Я не раз приїжджав додому до батьків, але ніколи школа не кликала моєї душі, а коли випадково проходив мимо, то це не було інакше, як коли б проходив повз якусь іншу споруду — стоїть, то й на здоров’я! І ніколи при цьому не бриніла мені в серці жодна струна — був я тоді темний і байдужий, а коли хтось із моїх знайомих сентиментально пригадував шкільні роки, здивовано й холодно його обзирав — невідь-чому мені здавалося, що ті виливи творяться не від справдешнього зворушення, а з причини простішої: система людських відчуттів, гадалося мені, не раз складається, як із блоків, із шаблонів, якими ті відчуття карбуються. Прийнято розчулюватися босоногим сільським дитинством, от людина, вихідець із села, це й чинить, прийнято із зітханням згадувати шкільні роки, от вона й згадує, а насправді, рефлектував скептично я, всього цього не існує, отже, все це є складником якоїсь великої, вибачте на гострім слові, брехні, якою часто й стає людське життя.
Але одного вечора щось зі мною сталося. Може, тому, що я приїхав до батьків вичерпаний та порожній, а ще більше втомлений. І мені зовсім не захотілось милуватися безмежним небом над головою, хоча у великому місті, де я живу, ніколи такого неба не побачиш, було воно на той час нако-письком повітря та й не більше; утомився я міряти шляхи — може, це сталося тому, що на тих шляхах притоптався, а може, й від того, що в мені тяжко вмирало чи не бажало вмирати, засмічуючи душу, кохання, яке й коханням не назвеш; факт той, що, намагаючись утекти від шиб школи, що відсвічували мені нудьгою, я ні до чого особливого, й гарного, й вивищеного не прибився, хіба дійшов до того, що скрізь став відчувати оте скло нудьги. Одне слово, мав я на душі осінь, осінь була й навколо, а моє стривожене єство плакало від дивних і незрозумілих відчувань. І ось іду рідними від дитинства місцями й рефлектую.