Сухувата прохолода із запахом осінніх вогнищ на городах, вікна цідять крізь шиби ще розріджені потоки світла; біля магазину світліє вітрина й окутався ясним колом ліхтар. Пісок жорстко скрипить під ногами, але мені приємний цей звук. Він ніби виходить із сьогоднішнього вечора й веде знайомою площиною. Наче стара, втомлена тварина, маячіло попереду якесь авто: їхало від мене чи до мене, а найпевніше — стояло, тільки вечірні хвилі його поколихували. Я несвідомо запустив руку за паркан якоїсь садиби й налапав прохолодні, жорсткі пелюстки ледве видної жоржини, — коли ламав її, сік бризнув мені на пальці. Запахло так, як можуть пахнути восени зламані стебла жоржин — прохолодою вересня і пряним прив’ялим духом, я занурив у квітку обличчя. В глибині двору загавкав собака, трохи запізно помітивши моє вторгнення у світ його сторожі, але мені було байдуже до того, бо я раптом пізнав, що над усім панує тиша. Якась глибока, особлива, з містичним присмаком тиша. На щоці схолола залишена квіткою росина, здавалося, я й сам починаю пахнути, як і квітка, гіркуватою дозрілістю зелені, якій надійшла пора до відходу. І саме в цей момент відчув, що мене владно й беззаперечно покликала до себе школа, десь так, як кликала дитиною для нових зачарувань чи розчарувань.
І ось переді мною горять між сірого вечора великі вікна, зі своїми тими ж таки, що й раніше, хрестами, і я зупиняюся біля вогкуватого паркану. Темніють занедбані клумби, на яких ще світяться темні зірочки айстр, далі — загорожа палісадничка, а за нею бетонована потріскана доріжка. Крізь розчинену кватирку раптом вирвався високий методичний учительський голос, а на другому поверсі, там, де колись була, а може, є й тепер, учительська, хтось підійшов до вікна. То був чоловік, визирнув, а тоді став до мене спиною, і я упізнав його — директор, бо тільки в нього були оті похилі, як у жінки, плечі й видовжена голова. Голова захиталася, здається, директор щось говорив, а мені здалося, що та тінь у вікні — із тіньового театру. І мене охопило раптом дивне почуття, бо хіба всі ми, незважаючи на наші переконання й гадку про себе, — не є тінями такого театру? Я стис штахетину паркану й відчув, що цілком розчавив крихке жоржинове стебло. Квітка мертво відкинула голівку, і я знову занурив у неї обличчя. Запахло росою і здичавілим садом, сік липко клеїв долоню, і мені невідь-чого стало жаль. Але школа продовжувала кликати, і я пройшов до хвіртки, наполовину відчиненої, при цьому нижні кінці дощок запливли землею. Горішня штахетина зламана — світилася зубаста блідо-жовта пляма.
Я підійшов до школи впритул і рушив бетонованою доріжкою попід вікнами — мені конче захотілося зазирнути в колись свій клас, адже саме звідти нещодавно вирвався гучний методичний голос моєї вчительки.
Вона сиділа за столом, отой токар чи коваль, що випилював чи виковував із нас ґвинтики до якоїсь там машини, але в цю мить я раптом подивився на неї цілком іншими очима: її добродушне обличчя, повне зморщок, виглядало в електричному світлі ефемерним та незнайомим, висока старомодна зачіска збирала волосся в білу кучму, а пласкі пальці крутили гранчастого олівця з гострим червоним кінчиком. Я стояв, вціпившись у підвіконня, руки в мене пахли осінньою жоржиною, жоржина пахла цим вечором, і дивний місяць світив у мене над головою. В цей час і задзеленчав дзвоник, тіло моє розслабло, я відпустив підвіконня і повільно відступив. Але продовжував незмигно дивитись у вікно. Вчителька встала, взяла туго набиту течку і повільно пішла до дверей. І я побачив її старечі похилі плечі й узуті в давно не нові, але старанно вичищені, туфлі, ноги, на яких увіч були роздуті вени, хоч їх і ховали прості панчохи. Стареча рука тримала потріпану ручку течки, і я раптом здригнувся, бо уздрів уперше в учительці не ковача наших бідних дитячих душ під шаблони, заповідані не нею і не в цьому просторі, а звичайну, як і я, людину. Сторожко й пильно вдивлявсь у той образ, і мене знову невідь-чого торкнув жаль, ніби я збагнув щось таке, що мав би знати давно, але досі це було зачинено для мене сімома замками. Збагнув це, дивлячись, як іде через клас моя колишня вчителька, повільно й довго, начебто ця хвилина зумисне продовжилася й неприродно розтяглась.
Відступив глибше у сутінь, а за спиною вже мчав звільнений, гомінливий вихор. З галасом вивалювалася з дверей дітвора, і вечір раптом зник, загнаний у чорні, вогкі кутки. Повз мене проносилися верткі й невгавучі людиненята; цілі юрби школярів залили шкільного двора, і я опинився серед вирливого, крикливого моря стрижених голів, косичок з білими бантами, серед такого запаморочливого і раптового гамору, що застиг і знову зчудувався. Малий головатий хлопчик з розгону буцнувсь об мене, і до мене повернулося, світячи темними очима, дитяче лице. І ми раптом зв’язали міцно себе поглядами, здається, обох нас пронизав несподіваний струм, і на секунду позавмирали вражені — мені увіч здалося, що це був я сам, тільки з дитинства, а що здалося йому? Але за мить тонкі нитки, що так несподівано зв’язали нас, обірвалися, і хлопчак уже мчав од мене геть, влившись у дитячу юрбу, бо був нею плоть від плоті, і вже цілком забувши про нашу зустріч і мимовільне одкровення.