І вечір знову прийшов до мене. З-за парканів дихнуло густою прохолодою вересневих садів, і в тому диханні прочувся настрій осінніх яблук. І я глибоко дихнув цим запахом та настроєм — плоди садів ніби осяялись у темені з усіма своїми погідними лініями та формами. І знову я почув дивний із вечора погук — школа не відпускала мене, а все ще вабила.
Дітей уже не було, тільки в глибині ще обзивалися тонкі голоси і збуджено довго, з видимою насолодою гавкали прив’язані біля хат собаки, очевидно, признаючи й пізнаючи своїх малих господарів та приятелів. Школа вже не мала освітлених вікон, хіба одне, мабуть, там затримався чи директор, чи хтось із учителів. І мене знову сколихнуло дивне, я б сказав, екстатичне почуття: здалося, що під ногами заворушилася і зашепотіла про щось трава.
Трава, яка колись була піском, але під дією весен, літ, осенів та сонця народилася бозна-коли сама від себе, переживши одну із найдивовижніших метаморфоз. Вона не боїться, бо не знає, що таке страх, і не думає, бо не знає, що таке думки, а тим більше — живе. Бо росте і відчуває тік соку в стеблах. Бо існує сонце і його милосердя. До всього іншого їй немає діла… Коріння її там, в іншому світі, де також існують свої форми, але як їх збагнути? Де те, що було стеблом, а так само коренем чи, може, листком? Де те, що було колись каменем і піском? Вона, трава, не відає цього, але знає свою мету. Треба їй пити й пити, тягтись і виростати, бо там, куди вона тягнеться й виростає, — зелений хміль, зелена вибуялість, там вітає цю божеську роботу сонце, там вітри й проміння, тепло, яке проникає й сюди, там оксамитні ранки й золота роса.
Трава не знає нічого про осінь, хоч осінь її убива. Осінь і холодні ножі, холодні роти і холодний іній замість роси. Незримі шаблюки січуть її й попелять, а сонце мудро всміхається здалеку. У нього годі знайти співчуття, тож трава розсипає навколо, як сльози, насіння. Так велить їй чинити і сонце, і ті холодні роти — вона ж покірна, адже ніхто не може опертися повелінню сонця, а коли це трапляється, тоді звучить вічна й мертва пісня піску.
Я озирнувся і помітив, що міцно стискую пониклу й помнуту жоржину. І раптом зрозумів, що все це значить і чому покликала мене сьогодні давно вмерла в моїй душі школа, та й чому так раптом заговорила під ногами своєю таємною мовою трава. Збагнув, що є речі, які здаються мертвими, та мертвими вони не є, бо в усьому, що колись живило наше тіло й серце, таки заховано вічного Духа. Я зрозумів: не завжди відчуваємо й розуміємо того Духа, але не він у тому винуватий, а ми самі. Бо так само, як ніколи раніше, не бачив я в своїй учительці п р о с т о л ю д и н у, так не бачив і у школі того Духу, про якого, можливо, нічого не відав ані директор цієї школи, ані її вчителі. Бо коли вони сіяли рутину, то дивилися на учнів мертвими очима, та й самі були мертві, тобто піском. Але в кожного з них билося у грудях живе серце, і саме воно й висяювало оте живе сяйво, про яке ми, учні, нічого не знали, але яке підсвідомо прочували — воно й живило наші душі; бо попри все ми те сяйво від них до себе забирали й несли як насіння. Тобто й ми, й вони були подібні до тієї трави, супроти якої співає гострі пісні сухий і мертвий пісок. І приходить до кожного з нас віщий день, чи вечір, чи ніч, і ми починаємо прозрівати захованим у кожному з нас духовним зором. І це стається, можливо, тоді, коли в душу вперше починає стукати якась частка малого, але трепетного в своїй напоєності життям, сьогоднішнього дня. Тоді ми повертаємося на старі стежки й пробуємо наново по них пройти. Одним це вдається, а іншим, може, й ні.
І ще одне привело мене до рідного міста: ота манія побачити долинку із джерелом, струмком, квіткою, що називається «мило», і з трьома осокорами, котрі там росли. По-дурному марилося, що коли туди прийду, то все буде незмінне, тож досить умитися з того джерела й змити «милом» руки, як усе повернеться: вміння яскраво сприймати світ, барви, речі, а передусім людей. Відтак повернуся додому, тобто до жінки із чужою дитиною, яку всиновив, і побачу й ту жінку, й дитину, й речі, і тих, що мене оточують, оновленими й освітленими, а не покритими курявою прожитих разом днів, отже, відчуваючи, що кохання до дружини в мені хтозна чи є, бачив себе останнім покидьком, як і тоді в історії із завом. Але в тій історії удалося вистояти, тут же було щось інше, бо цей новий колапс ударив по мені тоді, коли до нашого музею, вже іншого, куди перейшов, прийшло на практику дівча, котре вчилося на катедрі музеєзнавства. Дівча якесь особливе, воно старанно виконувало все, що доручали, і дивне мало обличчя: немов овіяне вітром. А в очах ховалася густа тьма, трохи сколошкана, морочна, в яку вабить безконечно поринати, що я й чинив несамохіть при кожній нагоді. Безум цілковитий, адже я не юнак — пожирач жіночих сердець, а грубий тілом кнюх, який не мав до цього життя ані належної енергії, ані завзяття. Окрім того, кнюх одружений удруге на тій-таки жінці, усиновив чужого хлопця, тож не тільки знайшов собі гавань, але й має певні й конкретні житейські обов’язки. Ясна річ, до того дівчати й не подумав наблизитися, хіба стежив звіддаля. Можливо, воно було трохи відьмочкою, бо відразу ж викрило мою до неї небайдужість, відтак використовувало кожну нагоду, щоб обілляти мене тьмою морочних і сколошканих очей; а коли я спинявся, ніби правцем битий, легенька, як тінь, усмішечка ковзала по її личку, так, не по губах, а таки по личку, відтак овіяне вітром воно ніби осяювалося, й бігла у своїх справах, а я відчував заколочене серце, котре важко гупало в грудях.