Історія банальна в усіх вимірах, а банальне — це таке, що здобуває поширення і не раз повториться. Коли ж так, то банальне — це житейське, тобто суще і невиняткове. Отже, банальні історії — це вияв типовості у світі, що не завжди те саме, що стандартизація. Світ банальний, це так, але банальний він тому, що існує. Небанальність — це виродження, виняток, особлива колізія, випадок, те, що виривається із нормального плину, відтак небанальність — щось на зразок божевілля, коли б саме божевілля не було так само банальне. Отже, описуючи цю тривіальну історійку, я нічого в собі, ні в світові не відкриваю, але вона, як виявилося, мала немале значення для мене персонально, отже, для світу — банальність, а для мене — щось особливе.
Розумів, що ніколи до тієї малої не підійду, навіть не заведу балачки, бо між нами настановлено стільки бар’єрів, що відстань більша, аніж до місяця. Бар’єр перший — різниця в роках: мені під сорок, їй за двадцять, забагато; бар’єр другий — різниця фізіологічна: я повний і високий, маю понад сто кілограмів, а вона супроти мене — як миша супроти слона, маленька й худенька; бар’єр третій — недавно вдруге з’єднався зі своєю жінкою, і хоча в нас любовного запаморочення від цього не виникло, бо шлюб побудувався на цілком раціоналістичних основах: мені треба було жінки й дах над головою, а їй нормальну впевненість у світі, якої досягають тільки заміжні жінки, було б чимось диким розлучатися з нею вдруге, а заводити флірти бажання не маю жодного. З другого боку, не міг не пам’ятати, як повелася моя дружина, коли її стежки-доріжки переїхав отой невгамовний, правда, вже тепер погамований, мотоцикліст; вона без надуми скочила на заднє сидіння машини, обійняла вибранця за стан, вдихнула сморідкого духу: суміш бензину, шкіри та козла, — і, заплющивши очі, погнала у глибину свого гріха. Я ж так учинити не міг, можливо, тому, що мої батьки були взірцем тривалої любові й виняткової відданості одне одному, й ці гени, треба признати, таки передалися нам із сестрою. Але ні мені, ні сестрі в цьому не поталанило: її чоловік погулював, від чого вона тяжко страждала, а моя історія звісно яка! Інколи навіть думаю, що повернувся до своєї жінки саме завдяки дії отих генів, бо тямив: те, що мали мої батьки, для мене лишень фата-моргана, через що моє життя й складається, як своєрідна система колапсів, після ж кожного залишаються кола іскристих мертвих солончаків. А це значить, хочу того чи ні: щось у моїй душі повсякчас умирає, і рветься вона не з тіла, а з себе, але, як сказала одна загублена в часі й у світі поетеса (її книжечку дав мені таємно почитати один із моїх друзів-бібліофілів), «душа із себе вийти не може».
Зрештою, історія з тією малою хтозна чи є колапсова, навпаки, я вперше відчув, що можу не просто не володіти собою, а метафізично не володіти собою. Досі всі свої дії контролював мозком; навіть гаряча любов до тієї, котра вдруге стала моєю дружиною, ще замолоду не була безумством, а будувалася на нормальних підставах: хлопець і дівчина вподобали себе і любились, як уміли й могли, очевидно, не вельми глибоко, бо невдовзі перекинулася до іншого, я ж через те з відчаю не поліз у петлю, а ще з того іронізував. Коли ж почув, що вибранець моєї жінки розбився з новою коханкою на задньому сидінні, то спершу навіть розреготався, цілком неґречно, признаюся. Отоді-то й сталося, що моя колишня половина, а тоді новоспечена вдовичка, і потелефонувала, ніби я залишався їй найліпшим другом, і, ридаючи, розповіла цю історію, правда, оминувши факта, що її другий чоловік віз кудись таки нову коханку (про це сповістила невдовзі при довірній розмові, але я те довідався ще відразу по катастрофі з вуст моїх друзів, які люблять переповідати подібні пікантності); а відтак попросила прийти й допомогти їй, бо цілком утратила голову і вибилась із колії. Отож я, як дурний, навіть зайнявся організацією похорону свого суперника, зрештою, став одним із чотирьох, адже не родич, котрий мужньо підставив плече під гроба того мотоцикліста, і коли б мав лиху вдачу, міг би відчувати сатисфакцію. Одначе, занурившись у клопоти, не міг не пізнати: біда є біда незалежно від того, кого вона б’є, отож відтоді жарти щодо вмерлих чи мертвих з мого язика не зіслизали, особливо при дружині, хоча і в найтрагічнішому може бути своє комічне. Та це наше спільне пережиття знову зробило нас друзями, ми передзвонювалися, часом щось у мене просила, але ніколи не відчував: усе це жіночі штучки, бо ні разу нічим не заохотила мене до ближчих стосунків. Зрештою, це мене задовольняло, бо, правду кажучи, я її викреслив зі свого серця (з голови ні) і ніколи її туди не повертав, а жінки в таких речах чутливі. Так тривало років із три, ні, чотири, аж доки не сталось у мене тієї історії із завом. Отоді вона й постукала горішком об стовбура. Власне, все відбувалося нормально: вибравши її з-поміж знайомих та друзів на ангела-утішителя, я вчинив десь так, як і вона, коли розбився її коханий мотоцикліст, тобто потелефонував у скрутну хвилину, а це значило, що таки попросив допомоги, на яку розраховував, бо подібну допомогу колись подавав сам, а яка жінка таким моментом не скористується? Одне в цій ситуації було неясне: як могла вона здогадатися, що прийду саме в той вечір, адже відіслала з дому сина. Ну, хай це було простою випадковістю, але чому приготувала качку із яблуками — це вже випадковість не була, більше того, приготувала й свічки і влаштувала вечора, цілком подібного до тих давнєколишніх наших інтимних із випивкою, інтелектуальними балачками, сердечністю та й поєднаністю; при першому одруженні таке було в нас не раз, отже, свідомо повертала атмосферу нашої з’єднаності, а який чоловік подібне витримає? Отож я поклав їй руку на коліно, на що не зреагувала ніяк, а може, й зреагувала, бо від того коліна вдарив мені у руку струм, аж відсмикнув пальці. Та це не врятувало мене, бо той струм, хотів чи ні, збудив заснуле тіло, а ще того струму додалося, коли ми протанцювали під чудову музику, що линула з магнітофона, повільного танця, і я не стримався, щоб не поцілувати її — віддалася поцілункові так само, як колись. Але цього разу струм мене вже не бив, хіба хміль у голові звив кучеряві завертаси, від яких з’явилося очманіння. В результаті ми опинились у ліжку, і я відчув, пробуваючи в ній, що маю не просто задоволення, а звільнення: від проблем, гризот, важкоти у тілі, самотності та блукань світом, бо все це добряче мені остобісіло. Відтак сказав собі: «А яка, зрештою, різниця, люблю її чи ні, захоплений нею чи не захоплений, головне, що знайшов гавань, а чи цього не весь час шукав?» І саме це, здається, й стало головною моєю помилкою, бо я не любив жінки, а імітував любов до неї, а що найгірше, імітувала те саме до мене й вона, бо назагал надто віддалилися одне від одного, хоч і не настільки, як це буває в незнайомих людей, котрих при принагідній зустрічі вдаряє раптом меч пристрасті, і вони, хоч і не знають одне одного, за мить можуть стати найближчими з близьких. Цього в нас не було, бо надто добре зналися, як знаються однокласники чи однокурсники — ось чому вони так рідко одружуються. В нас, при новому з’єднанні не виникло т а ї н и, тієї загадки, яка й стає каменем-кременем, що ним викрешують з іншого каменя, навіть не кременя, іскри та вогонь. Отже, ми зійшлися не тому, що вогонь в нас викресався і воскресився, а тому, що обоє здалися перед випробуванням життям, а це вже і є колапс чи соІІаЬог — розрушення, падіння, ослаблення, занурення, потоплення — своїм з’єднанням ми не створили, а зруйнували отого духа, який і визначає т а ї н у, одним словом кажучи, ми змирились.