— Це велів мені Господь, — сказала уперто дівчина.
— Господь не чинить нещасними одних, аби ощасливити інших, — промовив я. — Коли б бажав нас з’єднати, прислав би тебе, коли був я самотній.
— Хочеш сказати, що прислав мене до тебе…
— Так, — відповів я. — Це Т о й прислав тебе до мене.
— Але коли втратиш своє щастя навіки? — спитала дівчина, і на вуста їй лягла дивна всмішка.
— Це значить, — твердо повів я, — що маю відбути покуту за свого гріха.
— Я твій гріх? — засміялася дівчина.
— Так, — мовив я. — Ти — мій гріх. І коли прислав тебе Господь, то тільки для того, щоб я не засинав у цьому світі.
— А може, я з тебе сміялася? — погасила усмішку «відьмочка».
— Може, — згодився я. — Ніколи про те не забував.
— А те, що робиш нещасною мене, тебе не обходить? Не мучить твого сумління?
— Не роблю тебе нещасною, бо нічого тобі не обіцяв, не зваблював та й не знаю імені твого, — відповів я. — Ніколи до тебе не заговорював та й не був переконаний: реальна ти чи ні. Я син своїх батьків, а вони переконані, що шлюб має бути нерозторжний…
— Віриш у такі дурниці? — запитала дівчина.
— Ні, — відказав я. — Але нещасних у цьому світі творити не бажаю.
— А я? — печально згукнула вона.
— Ти не нещасна, бо створила тебе моя уява, а може, й чиясь.
— Того, що мене послав?
— Так! Але ні ти, ні я не знаємо, хто тебе послав.
— Знаю, хто мене послав, — твердо мовила «відьмочка», недобре всміхаючись. — Той, котрий хоче показати, хто ти насправді.
— Хто ж я насправді?
— Подивись у дзеркало, — сказала дівчина. — І коли передумаєш, увійди в нього. Не бійся, нічого страшного не станеться.
І я підійшов до дзеркала. Було то стародавнє дзеркало, здається, саме те, яке стояло в батьківському домі, коли був я дитиною: жовтувате, з полущеною по кутках полудою. Потім… що це було потім? Ага, потім його випадково розбила моя тітка, і я інколи, заплющившись, виразно бачу, як воно розпадається на трикутні лискучі скалки. Отак розвалюється, а в кожній зі скалок заломлюється тітчине обличчя: скільки скалок, стільки тітчиних облич. А ще згодом тітка потрапила в катастрофу, і відтоді я панічно боюся розбити дзеркало. Але зараз воно повернулося із глибини мороку неушкоджене, однак так само полущене й жовте, може, навіть жовтіше як було. І в тому дзеркалі побачив себе: непомірно роздутого, із обвислим, як у бульдога, лицем, зі свинячою щіткою волосся, з маленькими сонними, заплилими товщем очима, з карачкуватими, вигнутими, як у кавалериста, ногами і з носом-картоплиною, що червоно палав. А поруч із цією виразною карикатурою стала вона цілком така, якою її витворив мій печальний розум: прекрасна і знадна, з морочними, але такими вабними очима, з кучерявим волоссям, розсипаним по чолі і скиненим на плечі густим потоком, із ніжним молочним обличчям, що його ніби обвіяв свіжий вітер. А ще побачив на власній сорочці серце, грубо намальоване червоною барвою. І те серце билося і стріпувалося, стискалось і тремтіло — бідне, бідне серце дурного й нікчемного телепня.
— Чи ж добра ми пара? — спитала дзвінко дівчина.
— Нікудишня, — відказав я.
— Але ж ти прекрасний, — мовила вона сумно. — Це я щось таке… Хоч, по-моєму, і я несогірш.
— Краса тільки тоді краса, — мовив повчально я, — коли вона справжня, а не імітована.
— А моя краса імітована? — здивовано спитала дівчина.
— На жаль, — сумно відказав я. — І це тому, що ти мені недоступна.
І від того жорстокого слова зображення у дзеркалі почало мінитися й потворитися: стояла там чорнорота, вусата, беззуба баба із палючими очима, зрідженим майже до лисини сивим волоссям і з карачкуватим, як і моє, тілом. І та баба стала реготатися, тицькаючи в мене пальцем, бо я не змінився. І той сміх дивно мене вразив, тож відсахнувся і щосили вдарив об дзеркало кулаком. І воно почало без дзвону, наче в заповільненій зйомці розпадатися, розвалюватися, ламатися на трикутні уламки, і в кожній скалці було відбите не моє, а її обличчя. І не потворне старе, яким витворила моя нехіть, а юне й прегарне, яким витворила моя уява, однак цілком неживе, ніби намальоване триста років тому, а тепер ожиле. Триста років тому, а може, й тисячу, бо все, про що хочу тут оповістити, старе як світ, бо в усі часи і в різних кінцях світу весь час відбуваються отакі історії, нікого вони через банальність не вражають, але чому так болить і стогне, так кривавиться й кидається моє намальоване на сорочці серце?